Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Третього пережити не хочу!

Повернулася й пішла. На серці було тривожно. Вона й раніше помічала, що голова райвиконкому пильно придивляється до неї, адже життя заставляло Настю переступати поріг його кабінету не один раз. Але щоб таке!

"Агій! Навіть у страшному сні женихи не снились! Дружина поштмейстера Юліана Короля, мати відомої оунівки "Тані", і щоб заміж за комуніста?! Не діждеться він ніколи," - сердилася стара Королиха.

Минув тиждень. Прийшов посильний, приніс якесь повідомлення, Настю викликали в райвиконком. Дікарєв сидів у кабінеті за столом і, не піднімаючи погляду від паперів, запитав:

- Ну как?

- Ніяк - відповіла Настя.

- Всё ясно, - сказав ущипливо. - С вас сняли пенсию.

- Не може бути! Її недавно поновили через обласний суд.

- А вчера суд отменил свое постановление. Читайте.

- Читайте самі. Коби ви тільки того й мали у житті, що тих нещасних вісімнадцять рублів! - і вийшла з кабінету.

Так сумно закінчилось райвиконкомівське сватання. Баба Настя знову залишилась без пенсії. Цього разу вона вирішила нікуди не ходити, не просити, не принижуватись, Вірочка непогано заробляла і щомісячно виділяла бабусі дещицю зі своєї зарплатні. Крім того Віру сватали, і її жених був Насті до душі. В шкільні роки дівчина не зустрічалася з хлопцями. Соромилась бабусі. Настя була людиною суворих моральних правил і "шляхетного виховання", як гордовито при нагоді вона казала своїй онучці. Тепер вибрала їй нареченого сама. Це був Володимир Гургула, син Томашівського греко-католицького священика.

- Вірусю, ходімо до сповіді, - одного недільного ранку запропонувала Настя.

Вони встали до сходу сонця і пішли польовими стежками в підпільну церкву. Молилися щиро, з душевним трепетом. Висповідались і причастились.

- Пані поштмейстрова, - звернувся згодом до бабусі отець Гургула, - Моєму синові Володимиру сподобалась ваша внучка. Може б ми їх познайомили, а через деякий час і одружили?

- Красно дякую за велику честь, панотче. Але відповідь на це делікатне питання повинна дати не я. Та й молоденька вона дуже,торік школу скінчила...

Настя передала суть розмови Вірі.

- Як він тобі, Вірко? Подобається?

- Подобається. Але заміж не піду.

- Чому? З доброго роду, гречний юнак з культурним поводженням, не те що сучасні батяри*.

- Справді хороший хлопець, але заміж не хочу. Буду працювати, вчитись... Моя доля нікуди від мене не дінеться.

- Ой, гляди, дівко, потім жаліти будеш! Такі женихи на дорозі не валяються.

Віра за Влодком не жаліла. А от за його батьками гірко плакала, проводжаючи в останню дорогу. За непохитні релігійні переконання їх живими спалили кагебісти у власній хаті. Ще в сталінські часи отця Анатолія Гургулу багато разів викликали в спецвідділ, заставляли підкоритися Московському патріархові. Він не погодився. Тоді його з дружиною заарештували, засудили і повезли по етапу в концтабори. Дев'ять років неволі не зламали священика. Вдруге судити його за віру побоялись, бо вже існувала Гельсінська спілка, і такий судовий процес обов'язково прозвучав би на весь світ по радіо "Свобода".

- Попа надо убить! - вирішило кагебістське начальство. - Но сделать так хитро, чтобы комар носа не подточил!

- Каким способом?

- Инсценировать пожар. Короче говоря - сжечь в собственном доме.

Досвіду кагебістам було не позичати. Сценарій простий, але спрацьовував не один раз. Пізньої темної ночі вбивці підперли знадвору двері дрючком. Вікна, стіни й дах хатини облили бензином і підпалили. За лічені хвилини хата згоріла разом з непокірним священиком і його дружиною.

- Неосторожное пользование огнем, - був короткий висновок експертизи.

Та людей обдурити не можна. Вони знали, хто приклав руки, щоб знищити їхнього пастиря. Але що могла зробити малочисельна громада парафіян? Хіба що з почестями поховати мучеників.

* * *

Минуло два роки з того часу, як Віра перейшла на роботу в трест. Усе в неї йшло на лад. В лабораторії її любили, в технікумі вчилась успішно. Правда, помер вуйко Михайло. Його смерть вони з бабусею пережили, як непоправну родинну трагедію. Навіть чужі люди плакали за ним, бо це був чоловік великої милосердної душі, а Віра сприймала його, як рідного батька.

- Сину, сину! - тужила стара мати. - Чому ти помер, а я живу? Краще б мені не дочекати такої страшної днини! Господи, за віщо так тяжко мене караєш?

Невдовзі по синовій смерті його діти вигнали з хати бабу Настю на вулицю. Але Бог не зовсім відвернувся від старої Королихи. Якраз на часі вручили Вірі ключі від однокімнатної квартири. Вона, не гаючись, перевезла бабусю до Калуша.