Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

Віра відмовилась. Говорила щось про жалобу, про рідню, про сімейні традиції. Не хотіла вплутувати в ці справи Михайла.

Весілля пройшло тихо і мирно. Поблагословили їх образами Спасителя й Богородиці, покропили свяченою водою, обсипали зернами пшениці. Після загсу зібралась найближча родина на скромний обід. Випили, закусили, заспівали, декілька разів вигукнули "гірко" і розійшлись. А в понеділок відвезла Віра на роботу випивку й закуску, пригостила увесь колектив лабораторії. Співпрацівники подарували молодятам пральну машину.

- Всі страви і торти такі смачні , що можна власний язик проковтнути! - хвалили дівчата.

- Так. Усе готувалося за рецептами моєї дорогої бабусі.

Віра світилася радістю, вродою і тим особливим щастям, яке шукав і знайшов молодий водій Михайло Тимчишин.

* * *

Тепер їхня маленька кімнатка нагадувала казкову рукавичку.

Терем, терем, теремок , хто в цім теремі живе? П'ятеро душ! Правду казав колись дядько Ярослав , що в недалекому майбутньому знадобиться Вірі не тільки робота і квартира , а й дитячий садок. Минув рік , і Віра подарувала Михайлові сина Ігоря. З хлопчиком великих проблем не було. Допомагала бабуся. Хоч і старенька , але жвава й працьовита, як бджілка. І обід зварить , і пелюшки випере, і правнука догляне. Були інші проблеми. Не могла молода пара віддатися пестощам і любощам у присутності баби Насті, коли їм цього бажалося, але від таких дрібниць їхнє взаємне кохання не втрачало гостроти. Та й бабуся реагувала на настрій молодят, як барометр на погоду. Вміла вчасно вийти погуляти з дитиною , зробити покупки, а то й поїхати в гості до родичів.

Чотири роки спільного життя з Михайлом промайнули, як один день. Тепер Віра була переконана, що вибір своєї "половини" зробила правильно. З Михайлом було спокійно, надійно та затишно.

- Я знову вагітна, Михайлику, - несміло зізналась вона чоловікові.

- Прекрасно! Маємо сина, а тепер матимемо доньку.

- Але ж, Михайле… В хаті тіснота. Меблів не спромоглися купити. Навіть не зодягнулись по-людськи...

- Це все дрібниці. Зате ми маємо щось цінніше: мир, злагоду і любов.

Михайло наче у воду дивився . Народилася донька, і назвали її Оксаною. Жили , працювали, тішилися дітьми. Донечці виповнилося рік, як бабуся Настя важко захворіла.

- Іди сюди, Вірусю. Щось маю казати. Все життя я боялась, мовчала. Не хотіла, аби ти повторила долю своєї матері.

Віра підійшла до ліжка помираючої, напоїла водою з середнянського джерела, сіла навпроти на ослінчику.

- Не говоріть такого, бабцю . Вам ще жити й жити.

- Ні. Я скоро помру. І так до мого життя Господь Бог додав віку моєї доньки, яка померла молодою. Мені вісімдесят чотири роки, і принаймні половину з них мали б прожити твої батьки. Коли їх убили, то мамі твоїй було двадцять чотири роки, татові - двадцять сім, а тобі, Вірусю, - неповні сім місяців...

- Але ж вони вбилися самі! На мотоциклі...

- Ні, доню, їх убили комуністи. Вони були відданими патріотами України.

Це було справжнім потрясінням. Вірі тимчасово відібрало мову й зір.

- Не треба, бабцю! Не треба! Навіщо ви таке розповідаєте? - ледве спромоглася прошепотіти крейдяними вустами.

- Ти маєш право знати, ким насправді були твої батьки.

- Чому ви не розказали цього раніше? Пощо обманювали мене?

- Я надіялась, що вони живі. Думала, що втекли за кордон, що згодом дадуть про себе знати. Ти ні про що не здогадувалась, Віро... Коли ми мешкали в домі отця Тавуцького, то одного разу привели мене енкаведисти під тюрму. Там лежали трупи українських повстанців. Вони заставили пильно оглянути кожного з них, запевняючи, що між ними є тіла моєї доньки і зятя. Я добре придивилась. Їх там не було! "Тут усі мої сини і мої доньки, - сказала я чекістам. - Най Бог заплатить вам за них по - справедливости!" Після цего випадку не могла я спати ночами. "Значить зв'язкова Христина сказала колись неправду. Якби їх убили кілька років тому назад, то тепер мене б не тягнули на страшні оглядини, - міркувала я. - Їх не було поміж трупами, значить - живі!"

- Ох, бабцю! Краще б ви мені цього не казали. Як маю жити далі з таким тягарем на серці?

- Я хочу, аби ти знала своє справжнє ім'я - Мельник Віра Ярославівна. А народилась ти в повстанському бункері біля гори Яворини...

Бабуся заплющила очі, перевела подих і довго мовчала.

- Твоя мати мала підпільне псевдо "Таня"... Навчаючись у Львові, написала мені лист: "Мамусю, ще давніше була я на одній виставі. То була політична, антикомуністична п'єска. Показували більшовиків у вигляді чортів, тобто з рогами й хвостами. Аж ось вони прийшли, і я переконалася, що насправді вони встократ страшніші, як у тій виставі. Це не чорти! Це червоні демони! Безбожні, жорстокі, кровожадні кати! Вони мої закляті вороги, мамусю!"