Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Справді, нинішній ранок розпочався для мене щасливо. А як відносно вечора? Може, проведемо його разом, аби щастя за хвоста впіймати i не впустити, - жартував хлопець.

- Ні, сьогодні не вийде. Не маю часу.

- Гей, Михайле, їдь уже! - сердився водій, самоскид якого стояв позаду. - Загородив дорогу - і ні руш! А ти, дівчино, не кокетуй з водіями, бо зурочать, і буде голова боліти!

Колона машин зрушила з місця, а Віра повернулася в лабораторію.

Працювала, як завжди, та в очах стояв молодий парубок з променистою посмішкою синіх очей.

"Михайло! - думала дівчина. - Його звуть Михайлом!" Відчуття було таке, ніби вже бачила і знала його давним-давно, тільки оце після довгої розлуки зустріла знову.

"То - він... мій... мій!" - була переконана, хоч нічогісінько про нього не знала. Навіть не задавала собі клопоту дізнатися, чи одружений він, чи ні. Була впевнена, що цей водій ще парубок, і що вона сподобалась йому так само, як він їй.

Від першої зустрічі до першого побачення пройшло чимало·часу. Але настав такий вечір, коли вони у взаємних обіймах спіймали все ж таки те омріяне, до чого прагнули. До тієї пори вона вже знала не тільки його ім'я та прізвище, а й біографії його батьків і навіть дідів. А він знав лише її ім'я. Не знав ні справжнього прізвища, ні справжньої біографії, бо вона й сама про себе нічого не знала. Історія її походження та народження була таємницею, яку знала лише бабуся, та не хотіла розкривати. Але й Настя не знала всієї правди до кінця. Одначе був один випадок, який сколихнув Вірину душу. Колись на ЗБІКу підійшов до неї незнайомець і, вибравши мить, коли нікого не було поблизу, сказав:

- Ти - "Робертова" донька.

Віра остовпіла. Затремтіла, як осиковий листок на вітрі. "Що він говорить? Бабуся також називають мене впертим Робертом, коли сердяться. Але щоб чужий чоловік!"

- Ви помилились. Я - Юрочко. Ніякого Роберта не знаю. Мої батьки розбились на мотоциклі.

Повернулась і пішла. Почула, як незнайомець тихо сказав їй услід:

- Таким батьком, як твій, гордитись треба! Ти на нього дуже подібна . Донечко... Доню...

Ще ніколи Вірі не було так важко й тривожно на душі. "Сказати бабусі чи промовчати? Скажу! Ні... Вони все одно не признаються." Замість цього вона сказала:

- Бабцю, я закохалась.

- Він хороший хлопець?

- Дуже хороший.

- Це серйозно?

- Так.

- Цілувались?

- Так.

- То познайом мене з ним.

Бабі Насті Михайло також сподобався.

"По суті це її перше кохання. Не ходила вона ні на танцульки, ні на здибанки, ні ще кудись. Тяжко працює з вісімнадцяти літ. Вечорами вчиться. Утримує себе й мене. Добре я виховала свою внучку. Чемна, скромна дитина . Правда, не хоче ні шити, ні церувати... Нічого, життя заставить! Знайшла собі достойну пару, тож нехай їх Господь благословить на мирне й щасливе життя!" - думала баба і довго молилася вечорами, б'ючи доземні поклони.

* * *

- Віро, коли покличеш на весілля? Чули, що ти виходиш заміж, - щебетали лаборантки.

- Та виходжу... Але яке весілля? Ви ж добре знаєте мої статки і можливості. Розпишемось у загсі, сфотографуємось... Я навіть весільної сукні не маю за що придбати. Візьму напрокат. А ось туфлі мушу таки купити, хоч би й кров з носа!

Дівчата розповіли про все Марії Григорівні.

- Кое-что даст местком, а остальное скинемся мы, девочки, и сыграем Вере комсомольскую свадьбу, - запропонувала завлабораторією.

Дівчата підхопили цю ідею. Поспішили поділитися планами з Вірою.

- Ти ні про що не турбуйся. Меню замовимо в нашій їдальні, а випивку закупимо в крамниці. Правда, весільного подарунка не буде, зате зробимо комсомольське весілля. Тепер це модно. Згода, Вірусю?

- Але ж, дівчата...

- Все буде якнайкраще. Натанцюємось, наспіваємось!

- Гаразд. Та все ж я мушу порадитись з Михайлом.

- Радься, тільки скоріше, бо потрібно наперед приміщення їдальні замовити і продукти закупити.

Віра передала цю розмову нареченому. Його реакція була непередбаченою. Спокійна, врівноважена людина, він раптом вибухнув гнівом:

- Яка ще "комсомольская свадьба"?! Я не комсомолець і ти теж! Не потрібно нам цього, Віро!

- Михайлику, не гарячкуй. Люди одружуються переважно один раз у житті. Тож повинне весілля бути. Я вже згоду дала.

- Дала згоду? Добре. Іди на те посміховисько! Але попереджаю, що за столом будеш сидіти сама. Я не прийду. Нізащо!

- Для чого таке кажеш? Що тепер... Маємо розійтись через дурницю?

- Розлучатися з тобою не маю наміру. Не віддам тебе нікому, запам'ятай. Але послухай мене і відмовся від цієї ведмежої послуги. "Комсомольская свадьба"! І треба ж таке немудре придумати!