Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Віро, ти тільки не панікуй. Начальниця будівельної лабораторії Ентіс Марія Григорівна каже, що зараз у неї нема вакантних місць. Обіцяє в майбутньому. Що будемо робити?

Віра вагалась недовго.

- Назад вороття нема. З медучилища пішла остаточно. Наймусь на будівництво, а мешкати буду у вас, дядьку Ярославе. Ви так казали...

Недавня випускниця школи не мала найменшого поняття, що таке радянське будівництво. Не вистачало елементарної техніки, найважчі будівельні роботи велися вручну. Віра за угодою мала працювати малярем, але насправді виконувала обов'язки різноробочої. Першого ж дня в шостому будівельному управлінні їй дали в руки ноші і звеліли носити розчин на дев'ятий поверх житлового будинку.

- Товаришу бригадире, пожалійте цю дитину. Маленька й тоненька, як билина. А рученята в неї зовсім дитячі. Хіба може вона носити бетон на поверхи? Це ж найважча робота на будівництві, - заступилися за Віру жінки.

- А що я можу зробити? Будівельної професії вона не має, та й місця всі зайняті. Ось ви, Ольго Іванівно, якщо жалієте дівчину, то звільніть їй своє місце, а самі йдіть носити розчин.

Жінки замовкли. В напарники Вірі дали Мішку-дурника. Він ніби й дурник, а для себе хитрий. Вдвоє вищий за Віру, він завжди брався за передні ручки носилок. Ішов собі сходами попереду, а вся вага рідкого розчину припадала на дитячі Вірині руки. Дуже швидко долоні вкрилися кров'янистими пухирями, а через декілька днів стали цілковитою болючою раною.

- Май совість, Міську! Замучив дівчину до півсмерти! Її, бідолаху, вже й ноги не носять, а на руки дивитися страшно! - знову почали жінки. - Сам іди позаду носилок, а Вірку спереду став! Ти дорослий, - здоровенний чолов'яга, то ж візьми основний тягар на себе!

- Але ж вона молода, а я старий. У неї більше сили, як у мене, - знаходив вагомий аргумент Місько. - Коли я мав вісімнайцять літ, то працював ого-го! Як звір!

Дружина Ярослава Возняка жахнулася, побачивши криваві мозолі на маленьких долоньках.

- Йой, дитино моя злота! Таку роботу треба виконувати в рукавицях!

- Я в рукавицях...

- Попар руки в теплому розчині марганцовочки, а потім я прикладу до ран тетрациклінову мазь. Ярославе! Допоможи Вірі десь інде влаштуватися, бо це не робота, а справжня каторга.

Сама Віра ні на кого і ні на що не жалілась, ні в кого нічого не просила. Терпіла. Вранці почувалася трохи краще, а ввечері знову падала з ніг. Так, цей рік був чи не найважчим у її житті. Все ж вона з гідністю й мужністю перенесла всі труднощі і вийшла з життєвого двобою переможницею.

* * *

Кажуть, що біда ніколи не приходить одна, а веде за собою лихо. Але й щастя інколи сипне людині цілу жменю золотих зернинок, тільки встигай ловити.

- Таки добилась я поновлення пенсії, Вірусю, - похвалилася при зустрічі баба Настя. - Це все моя наполегливість, повір! Я коли щось задумаю, то обов' язково доб'юсь! Біблія - наймудріша книга всіх часів і народів. А там на писано: "Стукайте - і відчиниться вам ..." Я так живу і дітей своїх вчила так жити. Ти, Віро, також постав перед собою мету і добивайся її. Впертості в тебе вистачає. Чистісінький Роберт!

- Ви знову за своє! Але і я чогось добилась за останній рік. Зарплата добра. Одяглась, обулась. В технікум на вечірнє відділення вступила. Перейшла працювати в лабораторію тресту. А тепер Павлина отримала квартиру і порадила мені стати в чергу на житло. Я уже й заяву написала. Чернетку спеціально привезла, щоб вам прочитати. Ось послухайте: "Начальнику тресту "Хімметалургбуд" від лаборантки будівельної лабораторії Юрочко Віри Михайлівни. Заява. Прошу вашого дозволу поставити мене в пільгову чергу на одержання квартири, так як я кругла сирота, власного житла не маю і утримую на свою заробітну плату престарілу бабусю Король Антоніну Іванівну. Прошу не відмовити." На заяву наклала резолюцію моя безпосередня начальниця, і я віднесла її в канцелярію тресту. Марія Григорівна тримає на роботі залізну дисципліну. Вона сувора, але справедлива. Кажуть, що "вибила" житло майже всім молодим працівникам лабораторії.

- Я ж то мізкую, пощо приїздила комісія з Калуша в нашу "нечестиву" халупку, - знову почала бабуся.

- Так? Вони тут уже були? Значить, профкомівці обстежували умови життя. Ха-ха-ха! Бабцю, ми на коні! - вхопила Віра Анастасію за талію, і вони закружляли по хаті, наче малі діти.

Цього ж таки дня приїхала й Павлинка.

- Тето, добродійко дорогенька! Приїхала я забрати Колю. Дістала однокімнатну малосімейку, купила ліжко й стіл, а також креденс* на кухню. Записала сина на навчання в третю Калуську школу.