Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- І не повернусь!

Віра вибігла в садок, залізла на яблуню і заховалася поміж густим гіллям.

" Не злізу до тої пори, поки бабця не заплачуть, мене шукаючи. Не буду сидіти з Колькою, нехай самі сидять!" - крутилися злі думки у впертій голівці.

Однокласниці давно пішли, дивуючись, куди поділась Віра.

Настя поробила всі свої справи, нагодувала й приспала хлопчика, а Віри все не було. Почало сутеніти.

"Куди ж вона пішла, капосна дівка? - сердилась бабуся. - Може, все-таки з дівчатами? Та ні, вона з двору не виходила..."

- Вірусько, де ти? - не витримала Настя. - Йди до хати, бо темніє і збирається на дощ!

Віра не обізвалась. Нило в попереку, затерпли ноги, але вона вирішила сидіти на яблуні хоч би і до самісінького ранку.

- Віро, обізвися! Пожартувала й досить! Йди додому!

"Ага! Нехай пошукають! Так уже мені хотілося піти з дівчатами, а не пустили! Звикли командувати!" - думала Віра.

Шукала Настя внучку на вулиці й по сусідах - ніхто не бачив і не чув. Тоді заламала старенька руки і почала кружляти по подвір'ї, як чайка з перебитими крилами, голосно примовляючи:

- Господи! Завжди Ти був добрим до мене. Охорони мою внучку від усілякого лиха. Якщо її заберуть комуняки і віддадуть в дитдом, то я збожеволію. Пожалій мене стару, Господи! Не дай дожити до того часу, коли її відберуть у мене!

Виглядало, що вона хвилюється по-справжньому. Віра знала, що бабуся страждає манією переслідування. Одинадцять років підпільного життя залишили в її душі незмивне тавро страху. Бабусі часто снилися жахи. Нібито чекісти викрали в неї Вірочку і віддали в далекий, невідомий дитячий будинок. Вона шукає, шукає і ніяк не може знайти. І ось зараз не в сні, а наяву шукає бабуся онуку, молиться і навіть плаче. Вірочці жаль її. Вона знає, що завинила, але не може перебороти в собі підліткового егоїзму. Нарешті добро перемагає зло.

- Бабцю, чого ви охаєте? - гукає Віра . - Я тут, на яблуні!

Вона зіскакує з гілки на землю, потягується, щоб розправити заціпеніле тіло, і потрапляє під град ударів. Настя шмагає її віником. Звідки він тут узявся? Начебто стояв собі тихенько біля печі і враз розгулявся. А боляче ж як!

- Я тебе навчу! Перелякала мене до смерті! Бігаю, шукаю, гукаю, а вона заховалась і мовчить! Буде яйце вчити курку, як на світі жити?! Та ні! Я тобі докажу, що таки курка старша за яйце!

* * *

Літо й осінь шістдесят четвертого року стали для Віри справжнім випробуванням на зрілість. Саме в час випускних екзаменів завалилася стеля в будиночку отця Тавуцького.

- Слава Богу, що мокра штукатурка впала поза ліжко, а то могла б нас покалічити чи навіть убити, - жалілася Настя синові. - Де маємо тепер жити? Отець Тавуцький брав з мене п'ять рублів плати на місяць, а інші беруть десять, а то й більше. А тут ще й пенсію зняли!

Справді, покарала влада бабусю за те, що вона регулярно ходила на Середнянську гору до чудодійного джерела. Декілька разів її затримували міліціонери, але відпускали. Цього разу правоохоронці були невблаганними.

- Я нікому ніякої шкоди не зробила, тільки помолилася Богу, - виправдовувалась Настя. - А в цілющу силу святої водички повірила, бо вона мені дуже помагає. Раджу і вам попити, якщо хворі. Ще-м ніколи до лікарів не зверталась, не брала застриків, не заживала піґулок.

- Не говоріть багато, жінко. Маємо наказ припинити паломництво до джерела, карати за плітки про божественні чудеса. Це ми й робимо. Вас особисто неодноразово попереджували, та ви не послухалась. Подамо на засідання селищної ради, щоб зняли з вас пенсію.

- Ну я й справді не послухалась. Але яке відношення має джерельна вода до моєї пенсії? - дивувалась Настя.

- Коли посидите без гроша за душею, тоді й зрозумієте.

Пенсію перестали виплачувати, але бабуся не здалась. Знову оббивала пороги чиновникам-бюрократам, писала в усі інстанції скарги та заяви, надіялась. А тепер нове лихо: стеля на голову впала.

- Підете жити до нас, - сказав Михайло те, що й повинен сказати син матері.

- У вас тіснота. Діти повиростали. В мене відносини з твоєю дружиною зіпсовані. Крім того, ти - приймак...

- Доста, мамо! Доки приймаком буду? В сім'ї моє слово - закон! Скажу, і Ганна мусить послухатись.

- Приймете нас усіх трьох, чи тільки мене одну?

- Миколку нехай Павлина забере до Калуша, Вірка пашпорт уже має, а як дістане атестат, то нехай пробує вступити до вузу. Її, згідно закону, повинні прописати в гуртожитку. А ви, мамо, перейдете до нас. Голоду в світі нема, тож якось проживемо.