Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Піду я на вулицю, бабцю!

- Певно, що підеш, але спершу гарненько зацеруй п'ятку в панчосі.

- Не буду! Нудно мені!

- Ну, як тобі не соромно, Віруню? Така велика дівка, а досі не вмієш церувати!

- Ось я зараз викину тоті панчохи на смітник, і буде спокій.

- Я тобі дам! Зараз дістанеш прочухана, правду кажу!

- Навіщо мені здалося оте церування? Вивчуся на лікарку, буду мати багато грошей і куплю собі нові, модні панчохи.

У Насті здригнулося серце. Не перший раз каже їй онука, що стане лікаркою. Чисто, як Тося в дитинстві. Також марила медициною. З першого класу була в сандружині. Вчилася у Львові, в Празі. А що з того вийшло? Ось і Віра бавиться або у війну, або в лікарню. Але ж вона - дівчинка, колись і заміж вийде...

- Ану мені скоренько вертайся і сідай церувати! - затримала стара внучку біля порога, - Ти... Ти - Роберте впертий!

І знову "гачок" бабиного пальця пройшовся по високому чолі онуки. Якраз під час цієї сварки приїхала провідати Віру Анна мала. Не встигла вона переступити хатнього порога, як Віра кинулась їй на шию зі словами:

- Ти приїхала забрати мене! Правда, Анничко?

- Так, ти поїдеш зі мною, бо я виджу, що баба тебе кривдить.

- Я її кривджу? Вона сама кого завгодно скривдить! - розсердилась Настя.

- Ая! Я все чула-м на власні вуха. Коли підійшла під хату, то ви її били! У нас Віруськи ніхто не бив. Було їден раз, що мамка відшмагали її жаливкою.* Збирайся, Віро, поїдемо в Слободу!

- Та не гарячкуй ти, дівчино! Я вчу свою онуку церувати, і це ти називаєш кривдою? Гляди, як вона виросла! Відданицею стала! В таких літах я уже вміла шити, ткати, вишивати, плести, прати, варити їсти... В нашому роду жінки завжди були добрими ґаздинями. Своє вміння хочу передати їй у спадок, а ти: "заберу, заберу!" - кип'ятилась Настя.

Анна трохи охолола.

- Це правда, Вірко?

- Правда.

- То пощо вчинила такий ґвалт?

- Бо не хочу церувати - і край!

- Виджу, якою ти була, такою сі лишила. Сідай і церуй панчохи.

- Нині я її амнестую, - посміхнулася стара. - А ти, Анничко, іди до столу, гостею будеш. Розповідай, як там ваші. Чи живі-здорові?

- Що вам казати? Мама постаріли, часто хворіють. Марися підросла. У сестер народилося ще по їдній дитині. У Касі - файна дівочка, а Маруня знову вродила хлопчика-калічку. Не говорить, не ходить,навіть не сидить. Лікарка каже, що в него вроджений параліч, від якого нема ліків.

- А ти така файна стала! Кілько літ маєш?

- Двайцять два минуло.

- Віддаватися скоро будеш?

- Та ні… Ніхто не сватає.

- Неправду кажеш!

Вони уже сміялися всі троє, ніби й не було між ними ніякої суперечки. Доба минула, як свято. Гуляли дівчата в саду і по селищі, поки не стемніло, а вночі шепталися до самого світанку. Коли настала пора повертатись Анничці додому, провела її Віра до автобуса. Обнялись, поцілувались, заплакали, а під кінець зняла Анна мала з коси рожеву стрічку і простягла її своїй названій сестрі:

- Візьми на пам'ять цю бинду*, Вірусю. І не забувай мене ніколи. Якщо буде гірко, то приїзди. Ми тебе завше чекаємо.

- Дякую красненько, Анно, і до побачення. Передавай щирі вітання мамі, сестрам, сусідам.

А сама подумала: "Господи, скільки ж у мене тих мам? А тої, єдиної та найріднішої, нема!"

Анна поїхала, а Віра затужила. Ходила така сумна й зажурена, що Настя не втерпіла:

- Ну їдь! Їдь туди, де так любо твоєму серцю. Я ніц не маю проти!

А тут невдовзі прийшла від Бучків звістка, що помер Марунин синок.

- Поїду я, бабцю, на похорони.

Настя не перечила. Купила Анні старій квітчасту хустку, дітям - цукерок, дала Вірі на дорогу грошей.

- З Богом! Їдь...

Більше нічого не сказала, тільки витерла фартухом очі.

Майже всі пасажири автобуса дрімали під тихий шурхіт коліс, а Віра не могла відірвати погляду від пречудового гірського краєвиду. Ох, ті Карпати! Хто хоча б раз побував тут, той захворів ними навіки. Вірочка їхала в Слободу Болехівську з приводу сумної події, а серце співало:

Де синії гори, де гори Карпати,

Туман в полонинах пливе,

Струнка, як смерека,

Близька і далека

Гуцулка кохана живе.

Дівочі співанки, рожеві серпанки

Ген, ген вітер в гори жене!

Тебе, рідний краю,

До болю кохаю,

Навік полонив ти мене.

Аж ось і знайома хата. На подвір'ї зібралися люди. Віра на мить зупинилась, віднайшла очима маму Анну серед натовпу і кинулась до неї. Вони міцно обнялись.

- Ти приїхала, люба доньцю! Дуже рада тебе видіти. Виросла, пофайніла...

- Так, але наша зустріч припала на такий невеселий час. Співчуваю... - і запнулась.