Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

Боже, Ти кажеш усім веселитись,

Хоч і до ока тисне слеза,

А я покірна слову Твоєму,

Боже, хай буде воля твоя, -

частенько співала вона впівголоса, справляючи щоденну хатню роботу. І здавалося Вірочці, що ці слова і цю мелодію придумала сама бабуся.

* * *

За що мене, як росла я,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають ... -

з пафосом декламувала Віра, стежачи за своїм відображенням у дзеркалі.

- З ким так голосно розмовляєш? - запитала Настя, зазирнувши, в хату через відчинене вікно. Вона копала грядку.

- Сама з собою. До Шевченківських днів дали мені вивчити вірш "Лілея". А ще будемо співати "Заповіт", "Тополю" і оцю пісеньку:

В перетику ходила

Я по дрова

Та бондаря полюбила

Чорноброва,

Бондар відра набиває,

Мене горне, пригортає

Чорноброву! -

заспівала речитативом Вірочка і засміялась. Її уже давно записали в шкільний хор, хоч і голос, і слух могли би бути кращими. Зате художнє читання їй давалося бездоганно.

- А що то таке "у перетику"? - поцікавилась бабуся.

- Не знаю. Певно, що в переліску. Міг же Шевченко відразу написати

У перелісок ходила

По опеньки,

Мірошника полюбила

Молоденька ...

Так ні! Чомусь написав "у перетику". Все ж його поезії я люблю найдужче. Ось послухайте:

І цвіт королеви

Схилив свою голівоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея Росою-сльозою ...

Правда, як гарно звучить?

- Дуже гарно. Прийду і я на концерт. Послухаю, подивлюсь…

- Бабцю, а де мої тато і мама? - зненацька запитала Віра.

У Насті від несподіванки відняло мову. До цього часу вони обидві уникали цієї забороненої теми. А ось зараз...

- Та... Та... Колись тобі розповім. Зараз не маю часу, тра город копати. Сама видиш, яка сего року рання весна, - почала викручуватись із складної ситуації Настя.

- Я так думаю, що моя рідна мама - то Анна Бучко. Мене в Слободі вчителька записала до шкільного журналу Бучко Віра Степанівна. А у Войнилівській школі я пишуся Юрочко Віра Михайлівна. Це ж неправда, бабцю! Я добре пам'ятаю, що народилася в горах. Вони мені досі сняться. Там я почувалася такою щасливою!

- А тут тобі зле, Вірусю?

- Ні, мені з вами добре, бабцю. Але Войнилова я не люблю. Я хочу в гори, до своєї рідної мами.

- Анна Бучко - не мати тобі, кохана дитино.

- А хто? Ганна Юрочко? Я відчуваю, що не вона. Я називаю її матусею, але…

- Твоїх батьків нема на світі. Ти - кругла сирота, - скоромовкою випалила Настя і швиденько прикусила язика.

"Що я мелю? - подумала перелякано. - Я не маю права відкривати таємницю їхньої смерти."

Віра мовчала, але дивилася в бабині очі таким болючим поглядом, що Настя змушена була сказати перше, що прийшло на розум:

- Твої справжні тато й мама розбились на мотоциклі, коли тобі було лише півроку.

Невідомо, чи повірила в таку версію Віра. Мабуть, що ні. Але з того дня на запитання, де її батьки, вона неодмінно відповідала однією і тією ж фразою:

- Розбилися на мотоциклі.

Дев'ятого березня в шкільній залі не було де й голці впасти. Ні на одне свято не збиралося стільки односельчан, як на Шевченківські дні. Вкотре розповіли біографію поета. Проспівали "Заповіт".

І ось на сцену впевнено вийшла маленька, худенька школярка з кучерявою голівкою i проникливими очима.

...Моя мати...чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала.

Я не знаю,

Мій брате єдиний,

Хто їй лихо заподіяв.

Я була дитина ...

Чітко, з глибоким душевним хвилюванням вимовляла вона кожне слово. Присутні завмерли, перезираючись між собою.

"Та це ж донька Тоськи Королівни! - наче прозрівали люди. - Той самий голос, ті самі жести..." Навіть скептики, які не вірили до кінця в пересуди, тепер не мали жодного сумніву.

Настя сиділа ні жива, ні мертва. А Віра декламувала:

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила

Тих самих, що вбили

Мою матір?

Милосердний,

Святий Боже, милий!

І заплакала Лілея ...

Ні, не Лілея плакала. Ридали люди в залі, не скриваючи сліз. Не плакала тільки Вірочка і баба Настя. Коли вщухли оплески глядачів, Королиха сказала внучці:

- Абись знала, Віро, що ці слова Тарас Шевченко написав спеціально для тебе.

* * *

Баба вчила Віру церувати. Діряву панчоху натягнула на дерев'яний грибочок, підібрала нитки по кольору і показувала, як треба перемітати стіжки, аби панчоху знову можна було носити, як нову. Віра крутилася і вертілася на всі боки, щохвилини визираючи у вікно, за яким буяли зелені дерева і світило сонце.