Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

Настя замовкає на декілька хвилин, зганяє муху з сонного Миколки, задумується. Не знала вона тоді, що Павлинка - донька полеглого в бою повстанського чатового. Серце підказало їй, що ця знедолена дівчина - рідна душа, якій потрібно будь-що допомогти у важку годину.

- Що було далі? - торкає бабу за лікоть Віра.

- А що далі? Я кажу: "Нема таких обставин у житті, з яких не було б виходу. Подумайте про дитину. Кому вона буде потрібна? Вона ж на світ не просилась. Я б вам радила їхати до Калуша. Там розпочалося будівництво великого хімкомбінату. Влаштуєтесь на роботу, поживете пару літ у гуртожитку, а там і квартиру дадуть, як матері-одиночці. Потрібно спробувати. За хлопчину не турбуйтесь, я його догляну." Виділа б ти, Віро, як зраділа тота пані! Ніби вдруге на світ народилась. А тепер скажи мені: добре я вчинила чи ні?

- Певно, що добре. Не слухайте пліток, бабцю. Не кожному випадає у житті врятувати самогубця від смерті, а ви врятували.

Тепер їм, усім разом, і справді стало краще жити. Павлинка приїжджала у вихідні дні до Войнилова, гуляла з дитиною, допомагала в хаті i в городі.

- Тето, ось привезла крупи манної, гречаної та ячної. А ще літровий слоїк олії. Давайте нині насмажимо дерунців!

Гуртом чистили і терли картоплю, гуртом смажили смачні пляцки, гуртом і їли.

- Прошу взяти, Павлинко, десяток яєць, будете мати смаженину до сніданку. Все ж не купувати на ринку, - не залишалася в боргу Настя.

Вона розвела курей і качок, так що тепер не бідували, як раніше. Їли і юшку з молодого півника, і яєшню, і шматочок смачненького м'яса.

- Знаєте... А я все-таки везуча. Влаштувалася на роботу за спеціальністю. Мене цінують. Поставили в пільгову чергу на отримання квартири. Навіть фотографію на "дошці пошани" вивісили, - хвалилась Павлина.

- Ади-ди! - сміялась баба. - Незабаром вас і заміж віддамо. Не знайшли собі нікого?

- Що ви, тето! Я тепер навчена. Попеклась на гарячому, то й на зимне дмухаю. Крутяться біля мене і залицяльники, й женихи. Я їх усіх розганяю. Не хочу ні про які любощі чути! Присвячу своє життя синові, ось побачите!

- Одне другому не завадить, - казала Настя. - Лиш би добрий чоловік знайшовся.

- Ні! - твердо, мов клятву, вимовила Павлинка і дотримала слова.

А хлопчик ріс у чужих людей, в чужій, сирій кімнаті пароха Тавуцького, доставляючи чимало клопотів і матері, і бабі Насті, і Вірочці. Не раз хотілося дівчинці побігти до подруг чи піти в кіно, а натомість мусила бавити Миколку.

"Нічого, - розраджувала себе в такі хвилини, - колись і мене доглядала Анна мала, а їй також цього не вельми хотілось."

Коли хлопчина підріс, то сунувся мотузочком за нею вслід - куди вона, туди й він.

- Вівко, піду нині з тобою до сколи! - заявляв безапеляційно.

Брав для підтвердження своїх намірів олівець у руки і таки йшов за нею на уроки. Незабаром школярі звикли до малого і почали називати Віру Вівкою. Дівчинка не ображалась, їй навіть подобалося, що завдяки Колі однокласники поміняли прізвисько. До цього часу вони зверталися до неї "пані поштмейстрова" , наче сусіди до бабусі Насті. Це її злило. А ім'я Вівка-Вівочка було співзвучне словам вивірка-вивірочка, тобто таке собі маленьке, пухнасте, дике звірятко. Віра справді була подібна на білочку.

Бувало й таке, що Коля набридав їй до сліз, але в таку мить вона пригадувала собі, як пленталась у школу вслід за вчителькою чи Анничкою - і злість минала. Та був одного разу випадок, коли через малого Миколку розігралась між бабою і внучкою ціла трагедія. Прийшли до Віри шкільні подруги Валя Підлісна та Стефа Шептинська.

- У нашої однокласниці Люби Романець помер батько. Ходімо, Віро, з нами плести вінок. Завтра вранці віднесемо його в Діброву, де відбудеться похорон. Туди й наші хлопці прийдуть і класна керівничка.

Віра без зайвих слів почала збиратись.

- Нікуди не підеш, - враз втрутилась у розмову Настя. - Дівчата зроблять вінок і без тебе, а ти посидиш з Миколкою.

- Але ж, бабцю!

- Я сказала!

Віра добре знала, яке тверде слово в баби Насті. Хоч сама була вперта, але переперти бабусю їй не вдавалось ніколи.

- Я пообіцяла дівчатам і піду! - знову почала Віра, взуваючи босоніжки.

- Коби я сама могла побути вдома, то цієї мови не заводила б, - спробувала по-доброму полагодити конфлікт Настя. - Мушу піти, бо маю дуже важну справу.

- А в нашої Люби тато помер! Хіба може бути щось важливіше?

- Підеш на похорон, а зараз не підеш!

- Піду!

- Якщо підеш, то не повертайся, бо будеш бита!