Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Видиш, що ти наробила! - кричав хлопчик до дівчинки.

- Ага! Тепер ти звалюєш вину на мене? Так? А хто штовхнув мене у спину? Скажи, хто? - боронилась дівчинка.

- Винні обоє, - розсудила середня сестричка, розмазуючи ганчіркою чорнило по всій цераті.

- Тепер і ти винна! - загаласували всі нараз. - Для чого ти розмазала чорнило по столі? Потрібно було його вимакати, була би пляма менша! А тепер що?

Почали гуртом мити церату милом, терти попелом і сіллю, але нічого не допомагало.

- Влетить нам від матусі. Будемо пам'ятати Зелені свята.

- А ми скажемо, що це Вірка зробила! - запропонував якийсь розумник.

- Та ні! Вірки навіть вдома не було!

- Ну й що? А ми все одно скажемо, що це вона. Тільки говорімо всі однаково, бо матуся здогадаються.

На тому й порішили. Коли Ганна прийшла додому, то діти в один голос заявили, що Вірка зіпсувала нову церату. Жінка розсердилась. А тут під гарячу руку, не підозрюючи, яка на неї чекає кара, Віра переступила поріг хати. Ганна схопила її за вухо, підвела до столу i, тикаючи носом в чорнильну пляму, розлючено запитала:

- Це твоїх рук справа? А ти хоч знаєш, що я від свого писка* хліб відривала, по копійці збирала, аби в хаті було так, як у людей? Ти тільки б їла щось смачненьке, одягалася б у щось новеньке ... Віра мовчала, бо нічогісінько не розуміла. Вона й подумати не могла, що сестрички й братики можуть так безжалісно "підставити" її, безневинну. Ганна схопила залізну коцюбку і почала лупцювати нею дівчинку. Віра була терплячою дитиною, але цього разу побої були настільки болючими, що вона закричала не своїм голосом:

- Не бийте! Матусю, молю вас, благаю! Не бийте! За що? Я нічого злого не зробила! Ой-ой-йой!

Але жінка вже не могла приборкати злості. Почули цей дикий крик сусіди і кинулися кликати бабу, аби врятувала внучку від каліцтва.

- Біжіть скорше, Насте, бо ваша невістка заб'є Вірку до смерти!

Настя побігла. Надворі падав рясний дощ. Баба вхопила в руки парасолю, але так і не розкрила її. Бігла й падала на мокрій стежці. Блискавкою влетіла в сіни. Двері в кімнату були зсередини замкнені на клямку, а звідти чувся дитячий зойк. З неймовірною силою штовхнула старенька двері плечем. Клямка відлетіла разом зі скіпками одвірка. Мовчки почала бити невістку парасолею. Била доти, доки вона не зламалась. Тоді опам'яталась, підійшла до Вірочки, взяла її за руку і повела з хати.

* * *

Священик Тавуцький мав у Войнилові парафію. Мешкав з сім'єю у Сваричеві і щонеділі приїжджав у церкву відправляти службу Божу. Біля церкви стояв напіврозвалений будинок, який прихожани називали "резиденцією".

- Панотче, - звернулась до священика Анастасія, - прошу відпустити одну кімнатку в церковному домі, аби ми з онукою могли там мешкати. Дасть Біг, виклопочу пенсію і заплачу. Приберу сад і подвір'я...

- Але ж там жити небезпечно. Дах протікає, стіни вкрилися грибом. Будинок потребує капітального ремонту.

- Що поробиш... Мусимо десь притулитися. Не можемо ж ми мешкати проти неба.

Священик дозволив. А тут, мов на зло, почалися затяжні осінні дощі. Зі стелі постійно капало. На підлозі всюди стояли відра, миски, каструльки. З харчами також було сутужно. Билася стара Королиха, як риба об лід. Ходила по родичах та у колгосп брати льон, копати картоплю і цукрові буряки. Щось трохи заробила, щось добрі люди дали. Так і жили. Правда, щовечора заходив Михайло і приносив під полою пляшку молока. Працював їздовим на фермі. Доярки, знаючи про його скрутне становище, наливали з вечірнього удою дві пляшки молока. Одну він ніс матері, а другу - додому. Це була велика підмога, бо Вірочка могла щодня поласувати молочною кашею чи улюбленою затіркою. Дівчинка ніби вдруге на світ народилась. До неї почали приходити шкільні подруги, з якими вона вчила уроки, читала книжки, розважалася. Спали з бабусею на одному ліжку.

- Маємо лише одну постіль. Та й стіна тільки оця суха. Нічого, так буде нам тепліше й веселіше, - розраджувала Настя онуку.

Бувало, полягають обидві, вкриються периною, притуляться тісненько одна до однієї і розмовляють до півночі на різні теми.

Невдовзі зробила Віра відкриття, що її бабуся - освічена жінка. Якогось дня ніяк не могла перекласти німецький текст українською мовою.

- Це дуже просто, - сказала Настя, слухаючи, як мекає і бекає її онука. - Сідай отут поруч мене. Ми його миттю!

Дійсно. Навіть не заглядаючи в словник, бабуся швиденько переклала текст, і наступного дня вчителька похвалила Вірочку за відмінно вивчений урок.