Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

- Вона навіть у ляльки не вміє бавитись, - казали діти.

Де їм усім було знати, що творилося в маленькому дитячому серці, які думки гніздилися в її непокірній голівці. Вони й уявити не могли, що ця дитина народилася під землею, в темряві лісового повстанського бункера, і життя її від самого початку нагадувало страшну легенду. За сім років доля дала їй за матір уже четверту жінку, щоразу міняючи сім'ю, дім, прізвище. Вірочка ніяк не могла збагнути, чому Анна, яку вона вважала рідною матір'ю, віддала її цим добрим, але чужим людям.

"Певно, не любить мене, - каралась дівчинка. - А я її дуже-дуже люблю! І Анну малу люблю, і Маруню, і Касю, і Штефана, і навіть Марисю... Заберіть мене відси у гори, мамко!"

* * *

- Як наша Віра вчиться у школі? - поцікавився Михайло, зустрівши вчительку на вулиці.

- Дівчинка розумна і здібна. Добре читає. Гарно декламує віршики. Але пише лівою рукою і не в ту сторону, немов китаєць. На уроках арифметики рахує тільки по пальцях, а я привчила своїх школярів додавати й віднімати "в умі". А ще вона вперта і занадто справедлива.

- Як це розуміти?

- Заступається за всіх скривджених, які не можуть самі за себе постояти. Ось недавно набила хлопчину книжкою по голові за те, що боляче смикнув за коси сусідку по парті. Не дала покарати дівчинку за систематичні спізнення та прогули. Починаю розпитувати , чому вона така, - мовчить. А на перервах - перша верховода . Хлопцем би їй народитись!

"Було в кого вдатись", - подумав Михайло, а вголос промовив:

- Ваші зауваження врахую. Постараюся вплинути на неї по­ доброму. Гадаю, що вона виправиться.

Почали переучувати свою першокласницю писати правою рукою і виконувати арифметичні дії "в умі". Це було важко . Багато зусиль довелося прикласти десятикласниці Ліді, найстаршій Михайловій доньці. Часто вона сердилась, інколи застосовувала штурхани, але ці спільні заняття зблизили дівчаток на все життя . Як уже там не було, та прийшов час, коли писати й рахувати Віра почала, як усі діти в класі, а то навіть і краще. А що вже любила вчити напам'ять вірші та декламувати їх зі сцени, то й не розказати! Її помітили і записали в гурток художнього читання . Віра стала учасницею всіх шкільних концертів і фестивалів. Отже, прогалини в навчанні вдалося ліквідувати відносно легко. Зате у вихованні характеру справи майже не просувались. Хіба можна словами чи покараннями усунути те, що передалося у спадщину через кров від батьків та дідів-прадідів? Не винна була дівчинка, що понад усе любила свободу, справедливість, дику природу та добрих людей . Отих добрих і щирих людей вона розпізнавала миттєво дитячою інтуїцією і ніколи не помилялась.

Коли навчалася в четвертому класі , сталась буденна пригода, про яку Віра давно забула, бо такі пригоди траплялися в неї майже щодня. Була вже одружена і мала двоє дітей, коли про епізод з шкільного життя нагадала їй медсестра з дитячого садочка. Віра привела свою донечку в дитсадок.

- Добрий день, - привіталась люб'язно.

- Доброго здоров'ячка! О! Яка славна дівчинка! Як тебе звати?

- Оксаночка.

- Будеш ходити до нас у садочок?

- Так, у молочну групу.

- Ха-ха-ха! - засміялась медсестра. - Потрібно казати "в молодшу групу", а не "в молочну". Ну, гаразд. А плакати не будеш?

- Ні! Оксаночка не любить плакати .

- Ага, ти вдалась до своєї мами . Вона теж ніколи не плакала. Віро Михайлівно, ви мене не впізнали?

- Щось не пригадую. Вибачте...

- А я вас ніколи не забуду. Я вас обожнюю ще зі школи. Наша сім'я жила бідно. Доводилось доношувати латаний-перелатаний одяг після старших сестер. Одного разу на шкільному дворі обступили мене хлопчиська і, показуючи на величезні латки на ліктях старої сукні, почали прозиватись: "Голова, як диня! Дві латки на спині! Дві латки на ліктях! А коси, як віхті!"Я почувалася вкрай приниженою і голосно плакала. І тут, невідомо звідки, появилася маленька дівчинка з палаючими очима. Відважно розштовхала гурт хлопців, підійшла до головного кривдника і, шарпаючи його за комір, чітко вимовила: "Так, сукня у неї латана, зате чистенька. А в тебе сорочка нова, але брудна, як шмата біля порога!" Дивно, але хлопці почали сміятись уже не з мене, а зі свого товариша.

Вони радили йому випрати сорочку і помити вуха. Відтоді мене ніхто не кривдив, а на вас, Вірочко, я дивилася, мов на янгола­ спасителя і намагалася бути на вас подібною…

* * *

Той день і час, коли відбулася перша зустріч з бабусею Настею, Віра не забуде ніколи. Було їй тоді одинадцять років і навчалася вона в четвертому класі. Напередодні приснився сон. Ніби стоїть вона серед поля і дивиться в небо. Воно голубе і чисте-чисте. Аж раптом десь взялася біла, пухнаста хмаринка і почала опускатися на землю. На тій хмарці сиділа незнайома бабуся з добрими очима і молодим обличчям. "Христос воскрес!" - привіталася весело. "Воістину воскрес!" - відповіла Вірочка, нітрохи не здивувавшись пригоді. "Сідай поруч мене, і ми полетимо далеко, - сказала бабуся. - Бачиш, як гарно світить сонце…"