Тетяна (2008) - Довго мовчали смереки

Анна від'їхала на світанку, коли Вірочка ще спала. Не хотіла будити. Боялася, що дівчинка не відпустить її від себе.

"Прощай, кохана доню! Ростила я тебе майже сім літ, прикипіла до тебе душею. Та мушу виконати обіцянку, яку дала твоїй матері, - думала жінка, витираючи хусткою сльози. - Діво Маріє, не полиши сиротину самотньою в житті, а візьми під свою опіку!"

Трохи пізніше того ж таки дня до Калуша приїхала Ліда, старша вуйкова дочка, купила Вірочці сандалики і повезла її у Войнилів.

* * *

У метричній довідці чорним по білому було написано:

"Юрочко Віра Михайлівна, народилася 13 квітня 1946 року в селищі Войнилів Калуського району Станіславської області. Батько- Юрочко Михайло Іванович. Мати - Юрочко Ганна Степанівна..."

- Це справді моя рідна дитина, - переконував Михайло владу, сусідів, знайомих, Вірочку і навіть сам себе. - Віднині називатимеш мене татусем, мою дружину мамусею, а наших дітей - братами і сестрами. Зрозуміла?

Вірочка зрозуміла відразу. А от селищний голова ніяк не міг второпати, звідки у Михайла Юрочка появилася семирічна донька.

- Прижив я цю дитину з гуцулкою, коли працював у лісгоспі. Нещодавно тота жінка, тобто моя коханка, померла від сухот, а я забрав доньку до себе. Вмовив дружину, аби удочерити її по закону. Не бути ж їй сиротою при живому батькові.

Дехто йому повірив, а дехто ні. Були й такі, котрі між собою тихенько перешштувались:

- Це Тосьчина дитина! А Михайло дурить людям голови, бо так мусить казати.

Михайлові було байдуже до людських пліток. Нехай іде про їхню сім'ю лиха слава, нехай односельчани називають його гульвісою, але він виконає свій обов'язок перед покійною сестрою до кінця.

- Добре зробив, сину, - похвалила його мати при черговій зустрічі. - Прийде час, повернеться Тося, і все буде гаразд. Ось увидиш!

Бідна мати! Вона й досі не хотіла вірити, що доньки нема на світі. А Вірочка восени пішла до школи. Вчилася добре, але їй не до вподоби був Войнилів, нелегко звикала до вуйкової сім'ї, почувалася серед них чужою і зайвою. Правда, Михайла відразу визнала своїм і полюбила, але він рідко бував удома і не мав змоги приділяти сироті стільки уваги, скільки бажало її спрагле серце. Мусив тяжко працювати. Жили Юрочки незаможно. Правда, не старцювали і не голодували, але кожному окрайцеві хліба знали справжню ціну.

Того дня, коли Вірочка потрапила у вуйкову хату, Ганна пригостила її молочною затіркою. Тісто було пшеничне, біле, а молоко підсолоджене цукром. Затірка так посмакувала Вірочці, що вона миттю спорожнила тарілку.

- Дайте ще, - попросила.

Дали. Їла з великим апетитом. Вся сім'я оточила дівчинку. З цікавістю спостерігали, як "Віруська молотить затірку."

- Хочу ще, - попросила добавки вдруге.

Знову дали. Дивувались, як може така мала дитина так багато з'їсти.

- Не давай їй більше, Ганно, бо може зашкодити, - застеріг Михайло, і сам прибрав зі стола порожню тарілку.

З шести вуйкових дітей найщиріше прийняли Віру Ромко й Оксана. Жив у цій сім'ї ще один чужий юнак - шістнадцятирічний Орест. Вірочка думала, що це вуйків син. Минуло багато років, заки вона дізналась, що цього хлопця спіткала така ж доля, як і її саму. Орестів батько був січовим стрільцем, воював проти москалів ще при Петлюрі, а в часи німецької окупації пішов в УПА. Боровся він і проти "других совітів'', тож його, пораненого в бою, захопили чекісти, кинули в підземелля Войнилівського костелу, а після тортур розстріляли. Осиротілого хлопчину забрав Михайло Юрочко в свою сім'ю. Отже, цей чоловік був милосердною людиною, з мужнім і добрим серцем справжнього християнина. Він заслуговував на те, щоб чужі діти називали його татусем.

А Вірочка страждала. Вечорами сідала на хатньому порозі і тужила за горами: "Хоч би на хвилинку повернутися туди, де так добре мені жилося! Боже, Боже, як там файно, як привільно! Вічнозелені смереки ведуть між собою бесіду, наче люди. Потічок у долині видзвонює в срібні дзвіночки. Сонечко щовечора лягає за гірськими вершинами спати. А тут усе не так! Не таке небо, не такі хмари, навіть дощ не такий. Там грози, блискавиці! Вітер вільний, напоєний запахом живиці й квітуючих трав. Там моя печера... Там рідні люди !"

Декілька разів пробувала тікати, але її повертали. "Матуся" ставила перед образами на коліна, щоб спокутувала провину. Дівчинка не просила вибачення, була гордою і незалежною. Плакала тільки тоді, коли цього ніхто не бачив і не чув.

- Дивна наша Вірка. Мовчазна, відлюдькувата, колюча якась, - частенько жалілась Ганна чоловікові.