Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

Орхан молився. Молився довго й палко, згадавши чимало всього, що він скоїв, як праведного, так і того, що доводилося замолювати й задобрювати багатими пожертвами.

І ось його спогади торкнулися найболючішого, гіркого й важкого, що жило в його душі. Воно часто рвало серце на шматки в ті рідкісні миті, коли хотілося миру для своєї душі, спокою тілу й легкості думкам, які викликають насолоду й радість життя.

«О братику, мій дорогий і улюблений брате! Я завжди пам’ятаю про тебе. Але так і не виконав клятву, дану Аллахові. Не омив своїх рук і лиця кров’ю твого вбивці, хоч і присягнувся ім’ям Всевишнього. Тепер горіти мені в пеклі, як і кожному, хто не виповнив клятву. Горіти в пеклі…»

Старий відчув, як по зморшках його обличчя пекуче потекли струмочки сліз.

Як так сталося? Адже він ціле життя присвятив тому, щоб виконати цю обітницю. Його тіло, розум, а головне — ні з чим незрівняне мистецтво шабельного бою були готові до великої сутички, ціна якої — кров і останній подих вбивці його старшого брата Азіза.

Орхан був готовий до виконання клятви. Але імперія перебувала в стані важких воєн із зовнішніми ворогами, та й усередині неї отруйні змії — зрадники та й просто дурні — намагалися умертвити тіло могутнього лева, а саме: держави османів, щоб потім розірвати це тіло на шматки. Чи правильно й гідно було залишити бодай на деякий час поглинутого кривавими боями лева для того, щоб виконати священне, та все-таки особисте бажання? Це в простого люду можуть бути сумніви. Прямий нащадок могутніх османів Орхан таких сумнівів не мав і не має. І тому він день у день, з року в рік відкладав особисте в ім’я святого — захисту імперії.

Але несповідимі стежки Аллаха. Всевишньому було завгодно, щоб приватна справа Орхана переплелася з важливою державною справою. Адже його особистий ворог і кривдник став лютим ворогом і загрозою самому султанові, його воїнству й народу, що прикрашає землю імперії.

Та справи, турботи, доручення та фірмани [15] Фірман — державний наказ. султана кидали Орхана з одного віддаленого краю землі, підвладної османам, в інший. Від однієї пожежі, спроможної спопелити державу, до іншої.

А потім настав час, коли великий воїн утомився і, сам того не бажаючи, почав розслаблятися й навіть де в чому жаліти себе. Так, зовсім трішечки. Але він завжди пам’ятав про своє високе призначення — бути смертоносною першою шаблею султана.

«Маю і відпочити в старості… Милість султана незрівнянна, і він дозволить мені зустріти смерть поруч із дружиною серед квітів і птахів», — така нехитра думка відвідала сіляхдара напередодні.

І ось за цю малість Аллах і бажає покарати свого улюбленого воїна й забрати в нього життя?

«Ні, ні і ні! Всемогутній Творець кістлявою рукою смерті лише бажає нагадати мені про необхідність сповнити клятву, яку він схвально прийняв».

Орхан виконає свою клятву. І жоден біль у грудях не зможе йому завадити.

Старий воїн зціпив зуби й повернувся на бік. Жорстка очеретяна підстилка, яка всі роки життя у власному палаці заступала йому м’які ліжка, такі любі вельможам, сухо затріщала. І сталося диво — очі прозріли, а біль у грудях зменшився й незабаром узагалі зник.

Біль тіла зник. Але біль душі з цієї миті відновив пам’ять про минуле з дивовижними подробицями й наполегливістю…

А потім був його неочікуваний виступ у залі Високого дивану…

Спогади… Сон… Понівечена душа. Усе змішалося… А найбільше винна у всьому старість. Клята старість. Уперше за довгі роки безмірної напруги сил і волі він, перша шабля султана, ось так, сам того не бажаючи, безсило сів на мармурову лаву палацу в солодкій тіні обвитої плющем альтанки й занурився в безпам’ятство.

Ось тільки сльози. Гіркі, пекучі сльози…

Орхан здригнувся. Одразу біле перо страуса, що обмахувало обличчя старого, зникло разом із чорним пахолком-слугою. Його місце заступив величезний на зріст Абрахам. Посаду капу агама — головного євнуха султанського гарему — цей гігант отримав за рідкісну, аж лілової барви, чорноту шкіри й здатність зберігати ясність розуму й пам’яті, віддаючись сну лише декілька годин на добу. І так рік за роком.

Уже більше десяти років Абрахам, як і його попередники, головні євнухи, був упливовою людиною серед слуг внутрішніх покоїв, маючи статутне право входити в особисті покої султана в будь-який час. Направду впливова й багата людина! Адже його праця задля задоволення потреб султана добре оплачувалася з особистої скарбниці повелителя правовірних. До того ж і дари тих багатьох, що просили замовити покровительське слівце перед розслабленим утіхами повелителем правовірних, були чималі. Головному євнухові дозволялося мати до трьохсот коней і скільки завгодно служниць. Його побоювалися більше за інших і в усьому намагалися йому догодити.