Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

поволі захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися.

Посмішка - єдине, що ми можемо протиставити вам чорним сльозам. Посмішка - це

героїзм. Щоразу, йдучи в подобному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже

навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими

чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на

плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все

минається. Минеться й це». I тому вона гадає, що ця карнавальна ніч - остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху,

гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого

помешкання найдовшим маршрутом. I на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу

вона - в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки... Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає:

«О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться.

А там, на вулиці, - троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж

вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. Її зелена блузка

задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів.

Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б

зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.

Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зітхають, чоловіки сміються.

Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у складку, білому светрику. У неї довга

русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією

шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дівчинка - я сама. Вона посміхається.. її зніяковіла

застигла посмішка звернена до оточуючих - до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця

посмішка - просто малюнок на блідому обличчі. А ще - великий, ш з чим не зрівняний

дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією посмішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче

кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це - дорослий стан, його треба

приховати, вона лише маленька дівчинка, вона робить вигляд, що з нею - все гаразд. Їй не

потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові - чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане... кінець світу. Маленький кінець

світу всередині однієї окремо взятої людини... Тому зараз їй треба сконцентрувати всю

свою волю, витримати цю дорогу сорому й дістатися дому, свого ліжка, зачинити двері, з

головою залізти під ковдру.

Або... Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея

візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.

Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до

вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ні6и

протвережує всіх, виводить зі ступору - тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від

скла.

Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад»

фігуру, обоє зосереджені на цьому складному процесі.

- Привіт! - кажу я дівчинці якомога простіше. - Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж

знаєш свою адресу.

Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого

вона так боїться, - співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка

знизує плечима, вона не знає, як реагувати, але їй зрозуміло - ось надійшла допомога у

вигляді дорослої тьоті. I вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на

парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.

Треба діяти впевнено.

- Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? - кажу я батькові. Він

здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.

- Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому! - Упевнено кажу я,

думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від