Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою

посмішкою. Я не могла втрутитися в перебіг подій, хі6а що - ось так, будуючи їх у

ноосфері..

Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра - конферансьє

оголосила номер так: «Це - наша русалка! Якщо за нею не простежити - йде до душової і

стоїть під водою годинами. Завжди мокра...».

У молодої жінки справд1і білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі

лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно

за медсестрою зачинилися двері жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом

відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити:

«Пливти уздовж коралових рифів-усе одно що читати книжку. Гарну книжку. Або

-як промовляти молитву...

Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в

людей називаються раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщується десь біля

коралових рифів?

Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру

отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень речень, яких раніше не

чув. Мабутъ, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на

сторінках. 3 кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а

різнобарвні закам'янілості- червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі - лишаються позаду, ніби

щойно прочитаю слова...

Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам'яної саги, - чую її

мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.

Риби - це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії

Бога.

Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього оксамиту із лимонно-жовтою

облямівкою, з довгим червоним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підводної

квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку... Або: пурпурове чудовисько, всіяне білими родимками, - справжній мухомор! Вузенькі сріблясті рибинки з пласкими

тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч

«живих лимонів» - ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка виряченими очима

й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби

гострі леза, нерухомо та загрозливо висять над самим краєм води.

Ці риби не бояться людей. Їхні яскраві барви засвідчують, що вони - неїстівні. Отже, їм нічого не загрожує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі

отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від

непроханих гостей у ластах і масках.

I тому - не треба метушитися.

Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпластавши руки. Моє дихання, ніби

душа, повільно виходить із трубки.

...Слова - ті самі риби. Вони випурхують із мене невловними зграйками і

відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих

рибинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що

вони - велетенські, об'ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму

власному тілі. Їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож,

до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними!

Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щастя або подумки читати молитву.

Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступного дня, коли я знову повернуся до

цього берега, - не побачу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе зміниться?! Здійметься

буря, ураган, цунамі й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид

пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?

Все може бути... все може бути...

Двічі а може, тричі під час пірнання я змушена відривати обличчя від води,

дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою - промити маску й вилити з

трубки воду. I що ж я бачу?

Я бачу, що не сама. I мій рай - здобуток багатьох. Їхні спини й трубки, які стирчать

над поверхнею, - яскравий тому доказ.

Тоді я думаю, що море - як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно

загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша

течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не