Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:

- П'ятдесят!

Я швидко достаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами

ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає

дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).

- Батьки не проти! - усміхаюся я дівчинці якомога природніше. - Пішли їсти

морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.

Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня - трохи липка - невпевнено лягає в мою...

Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я

перетворююся на справжнього «психоспікера» - говорю без упину, хочу скоріше

спрямувати и думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в

справжню посмішку.

- Знаєш, - кажу я, - таке буває. Це нічого. Ми зараз із тобою поїмо морозива,

побалакаємо, а коли ти повернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завтра буде

новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне - чудова коса. Зараз таких кіс

немає ні в кого.

- Це - бабуся, - пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все

втрачено.

У кондитерській дівчинка дивиться на мене великими очима, і вони більше не

блищать, як там, на вулиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забули в нічному

сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко

забути, - кажу я веселим голосом, - але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість

перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до одного всередині

тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет - лише кістка, яку можна

зламати), вони роблять тебе непереможною. За жодних обставин!»

- Ти хто? - питає дівчинка.

Кажу ж, що я - фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися

від інших! Дівчинка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важливіше, те, що вона

згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй

дурниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але - боюся. Уявляю собі, що сталося б із

Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була 6 сільською

божевільною - з довгими сивими косами, які не відрізала б до старості. Власне, про те, що

сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрічі, я теж не хочу

думати...

Я поглядаю на годинник - мабуть, вони вже дісталися свого будинку, повкладалися.

- Певно, треба йти, - кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. - Бабуся

хвилюватиметься...

- Так, - каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. -

А ти ще прийдеш до мене?

- Не знаю, - кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не

хочу, щоб на мене хтось чекав. - На світі багато дітей, яких часом треба водити до

кондитерських. Їх так багато по всьому світі!

I тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я - є.

А коли буде сумно - просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше.

Запевняю. Домовилися?

- Так! - Дівчинка встає зі стільця і обережно ставить його на місце.

От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняв несправедливість. Ця дівчинка

зовсім не схожа на своїх батьків. I, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа

на жінку із задертою до грудей блузкою. I в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі

батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити

своїх дітей, їм невідомі потаємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати...

- Коли ти виростеш - у тебе будуть гарні діти! - кажу я. - Тому що ти ніколи їх не

кривдитимеш. Ніколи не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу напевно.

- А що ще зі мною буде? - питає дівчинка, коли ми вже їдемо в таксі за її адресою.

- О! тільки гарного, що годі й перелічити! - кажу я. - Але не можу сказати, щоб не

зурочити,

- Добре! - зітхає дівчинка. - Ось мій під'їзд.

Дякую.

Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвінка. Мені треба переконатися, що

там усе нормально.

Відчиняє бабуся - на її обличчі така сама маска: зацементована посмішка. Вона цілує

дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері... Ось так.

...Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.

Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої

маленької дівчинки доброю феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона