Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

від дотику. I так само швидко холонуть.

- Усе, - кажу я в слухавку. - Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.

На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому

солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.

Перебираюся до їдальні. Там - великий довгий дубовий стіл. На ньому - канделябри

зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я

уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на

галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються

зі своїм вантажем слизьким тунелем.

Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми - гаванськими (я

до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво - найвищого ґатунку. М'ясо,

морепродукти, овочі - будь-які, аби свіжі. Газети також- свіжі. Їх у мене штук по п'ятдесят

на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти - хоч піч

топи! Роботи на всю ніч. I так - щодня.

Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного

халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення -

бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п'ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та

Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.

Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.

Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що

вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в

саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це - верхівка айсберга,

несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.

Набридлі пізнавані обличчя... Віртуальні персонажі великої гри...

А я не гра. Я живу. На моєму столі - чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна

фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.

Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому

кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у

музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» - мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний

схід сонця за цими стінами. Тому я тут...

Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!

- Слухаю тебе, - ліниво кажу я.

- Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.

- Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.

Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в

«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що

він меле?

- Перетелефоную! - кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.

Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою.

Клацаю пультом. Скрізь - вакханалія.

«Покидьки!- спересердя думаю я про свою біомасу. - Ви цього домагалися-ви це

отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати - дати свободу! А що тепер?

Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що

буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»

Я знову беру білу слухавку.

- Що ти пропонуєш? - питаю суворо.

- Варіант сьомий, - ледь чутно вичавлює САМ.

- А чому не третій? - єхидно запитую я.

- Петровичу... Я не можу. Я боюся. Я хочу жити.

Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки... I... і ми так не домовлялися.

- Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію.

А за тобою їх так багато...

- Я знаю, знаю...Але, зрозумій, я-чистий. Я кришталево чистий. А якщо підеш ти

половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?

Авжеж... За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю

я. І найвища платня - на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони.

Найдорожче - ім'я.

- Добре, - кажу я, - коли це мусить статися?

- Завтра увечері, - жвавішає слухавка. - Сценарій: вранці відправляєш родину за

кордон... Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок... Далі так: охорону відпускаєш,

одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ванної... Перед справою - ввімкнеш воду.

Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я...