Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому

доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент

місцевій красуні пост бальзаківського віку (інших тут не буває) э приводу її

розцяцькованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок

консервованих бичків, пляшка горілки - мій звичний джентльменський набір. А що ще

потрібно відлюднику, аби радіти життю?

Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у своїй обдертій спальні I, буває,

прокидаюся в сльозах. В огидних каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил.

Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам'ятаю. I нічого не можу повернути-хіба що в

снах. I саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт

листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний... Як ще

років зо п'ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком,

полірував та роздивлявся дивовижні візерунки на зрізі.

Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих

закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі

ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгарніша пляма - чи то жовта, чи то

срібляста з яскравими чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими

лабіринтами, наштовхуючись на поперечні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці

лабіринти вели в глухий кут, I тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це

була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії поглинали

мене. Я уявляв, що в моїх руках - таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували

розташування міста Абсолютного Щастя. І я з новим захватом мандрував камінним

зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається

в мене в міській квартири Треба відшукати її! I перевірити - чи правильно обрано

напрямок.

Загалом, багато чого збулося... Мій центр життя виявився не просто жовтим чи

срібним у чорну цяточку.

Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і

нарешті винесли на середину. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глухому

закутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже молоко і час від часу смикати за вуса

світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки?

Англійська королева?

А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або

без них - навіть краще!) стежкою - та й у річку? Та ще й без папараці?!

Слабо!..

Ось які думки відвідують мене. На природі мозок відпочиває, є час подумати. I

навіть, як раніше, пофантазувати...

У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загальний пластиліновий кавалок,

перемішав. Вийшла така собі біомаса. Бона теж десь там, за межами мого лісу. Там і

родина - дружина, донька. Усе в них добре. У дружини є чоловік, у доньки - батько. Це я.

А в мене є правило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій увечері. О дванадцятій

я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім

засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Цілую...». О сьомій

передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не

хвилюйтеся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвінки для мене - привід

зрозуміти, що все йде так, як треба. Що в родини до мене - жодних претензій.

...Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут.

Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з

присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, - із ланами чи

штучними озерами, - а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять

років. Часом сусіди жартували:

- Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?

- Немає!-відповідав. - Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає...

Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії

які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.

Так і звикли до мене...

Часом запитають:

- На що живеш, Петровичу?

- Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.

Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без