Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

зараз розтечеться по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.

До мене ще ніхто не доторкався - у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом

крізь щит опущених вій до мене долинали історії, котрі траплялися поміж моїми

однолітками. Вони зіштовхувалися, розбивалися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися... Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка Притулку часом долинав

дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна

Настоятелька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло...)

...Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче вп'явся в мої коліна. Я боялася

поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів

поруч, зацікавився мною. Отже, я була потрібна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на

моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення

молитви.

- Хочемо! Хочемо! Хочемо! - одностайно прокричали всі. І вихователі почали

скидати ковдри з наших ніг.

Я поглянула на свої коліна та литки - на них лишилися синці.

Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала стільцем і впала на коліна перед

вікном. У ньому висіла самотня зірка...

Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть здалося, що все відбулося наяву...

...Двері нечутно відчиняються... У них входять двоє - Верховна Настоятелька і

вихователь. У руках у Верховної -. тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний

лікарський лоток із шматком протухлого м'яса.

- Зараз... зараз... - шепоче Верховна й занурює кінчик голки в посинілий шматок.

- Давай... давай... - шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька

навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні.

Я відчуваю заштрик...

- От і все, - задоволено каже вона, - вживлення відбулося. За кілька днів вона почне

гнити з голови. Скажемо, що це - бубонна чума...

Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розуміючи, що у мене

немає виходу.

Дін-дон! Буде сон...

...Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев'яних рамах, немов кислий лимонний

сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері - вони тау само

підперті стільцем, торкаюся обличчя-не болить Але що там, біля скроні? О, якби я могла

побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом

підіймається рожеве сонце.

Трень-брень! Буде день...

Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятелька. Невже й на мене надійшла

заявка?!

- Сідай, Жанно, - сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого

столу.

Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м'яке ложе, що

мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.

- Отже, Жанно, - вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я

дивилася туди ж), - сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.

Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я

напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.

- Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому

суспільству - мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною...

(О, я була, була вдячною!)

Так от... - Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. - Так от, Жанно... У нашій

країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?

(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)

- Але, - після паузи сказала Настоятелька, - усі робочі місця зайняті. Усі займаються

справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або

варити мило?

Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.

- Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, - процвітає. У нас

багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, - тут вона трохи

закашлялася.

Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.

- Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти

мене розумієш, Жанно?

Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу

Притулок.

Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.

Тік-так!

Буде знак...

До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.

Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я