Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?

Розглядала свої ноги і перекидала косу на плече - вона була дивовижного кольору...

Можливо, це підстава для сорому?

А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула

колискову:

Дін-дон!

Буде сон...

Трень-брень!

Буде день...

Тік-так!

Буде знак...

Тонь-тінь!

Буде кінь...

Бом-бім!

Буде дім...

Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: сон-день-знак-кінь-дім». І

розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та

поїду туди, де мені вірять. Поїду додому...

Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й

ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за традицією мені

подарували пиріг із шістнадцятьма свічками. Але поставили його не в загальній залі, як це

робилося для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала

покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і

тремтів, я, як завжди, не підводила очей-мене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули...

Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки.

Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою,

куди ніколи не діставалися сонячні промені. І сама відчувала себе травою - зів'ялою і

скошеною.

Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: уранці - молитва і сніданок у

великій залі за довгими дерев'яними столами, удень - уроки, праця, потім - обід і

півгодинний сон. Потім - вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці.

Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому

виповнилося шістнадцять, вирушають у Велике Життя.

Але для того щоб ось так залишити Притулок, необхідно мати на себе попит, тобто

письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким

нетерпінням я чекала цієї миті! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову

чула:

- Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!

І це було правдою.

Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей дивний стан потрібності комусь.

Але це мене лише злякало...

...Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки старші вихованці, менші молилися в

класах під наглядом вихователів. Щоправда, я завжди молилася окремо -у своїй кімнаті. І

хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й

ніколи не поглядала на неї - адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася

на верхній вітраж свого віконця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказували

голоси.

Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з

усіма. Ми йшли довгою чередою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.

Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я завжди пасла задніх і не

квапилася: дуже не хотілося віддавати свічку голодному чорному проваллю.

У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до

одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна облізлими

ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосердно з їхнього боку.

Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно поблискували. Як завжди, до кафедри

виходив Кращий Вихованець і виголошував слова нашої притулкової молитви. Решта

тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на

жовтому папері в залізній рамці.

- Ми хочемо, щоб завжди було багато води і мила! - промовляв відмінник. - Ми

хочемо м'яса, хліба та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити

ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!

Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були

набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?

Розмірковуючи на цю тему, я раптом відчула, що ковдра, під якою скупим теплом

зігрівалися мої змерзлі коліна, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася,

утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе,

тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище... Слизький

жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка