Ірен Роздобудько - Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.

Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.

Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я

заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу

в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій

обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за

горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в

томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з

відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній

спідниці. У намисті. І - боса. Обов'язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.

Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.

У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в

якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою

металевою ручкою. Я відчиняю їх.

Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.

Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м'яке

світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.

Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю

холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.

Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть

японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.

Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає

знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я. - Підстриглася. Оченята

блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно

пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з

рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.

Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!

Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як

МЕНІ треба. А от інші...

Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе

зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.

Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки,

така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп'ютер, кілька десятків

стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого

кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок:

«Люба, які в тебе плани на вечір?..».

Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.

- В'ячеславе Петровичу! - волає одна слухавка. -Цього - замало! Треба не менше

трьох! Чистими! Горимо!

- Готівкою? - нервово шепоче інша. - Я не встигну зібрати... Ви мене вбиваєте...

Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне,

тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною...

- Це ваша остаточна умова? - гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися,

інакше...

Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі

вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові... Вони про це знають.

- В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?

- В'ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай

всіляка срань знає своє місце!

- В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?

Алло! Алло!

Марнота марнот...

Передостанній дзвінок - найприємніший.

- Ти? Бачив - я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так

важко... Плітки, натяки... Давай сьогодні вночі на нашому місці- в «Націоналі». Так? Я

мушу віддячити, татуську!

І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до

цієї подібності!

- Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі - на

вищому... У «Націоналі»? Добре. Буду обов'язково. Що купити додому? Сто троянд? На

довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?

Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони

там приємні - прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім - теплі. Швидко нагріваються