Олександр Фельштинський - ФСБ підриває Росію

Уласов був одним із заступників Лисюка в очолюваній останнім комерційній фірмі, що по оперативним даним тренувала найманих вбивць, у тому числі членів угруповання Лазовського.

Отже, змовники вирішили підірвати Трахирова на Котляковському цвинтарі, на поминках за вбитим в 1994 році першим головою РФИВА Михайлом Лиходієм. Дивно те, що за кілька днів до вибуху в Трахирова змінили охорону. Нова охорона в момент вибуху загинула. Старі охоронці з «Вітязя» залишились живими. Можна припустити, що про майбутній замах Лисюк міг знати від Власова чи інших людей.

18 січня завершилися судові слухання в справі про вибух. Підсудним було надано останнє слово. Усі троє заявили про свою «повну непричетність» до теракту і попросили суд визнати їх невинними. Адвокат Радчикова П. Юшин заявив, що справа сфабрикована. 21 січня Московський окружний військовий суд під головуванням полковника юстиції Володимира Сердюкова виправдав підсудних за «недоведеністю участі в зробленому злочині».

Аргументи слідства в справі про вибух на Котляковському цвинтарі суд вважав непереконливими. Підставою для виправдувального вироку стали результати судової експертизи залишків вибухового пристрою, що виявили істотні розбіжності з даними експертизи, проведеної в ході слідства. Крім того, знайома одного з обвинувачуваних, Михайла Смурова, на суді зненацька заявила, що в день вибуху Смуров був вдома і не міг пустити в хід вибуховий пристрій, що йому інкримінувалося слідством.

Валерій Радчиков був також виправданий у справі про розкрадання з фонду 2,5 мільйонів доларів. Всі троє були звільнені з-під варти в залі суду. 25 липня 2000 року генпрокуратура програла у Верховному суді клопотання про скасування виправдувального вироку. Радчиков припускав винести слухання в Європейський суд. Однак 31 січня 2001 року, приблизно в 8 годин ранку, він загинув в автокатастрофі на 39-му кілометрі Мінського шосе, коли повертався в Москву на машині марки «Москвич-2141». В той же день агентство РІА «Новини» передало, що, на думку правоохоронних органів, його загибель може виявитися не просто нещасливим випадком.

Десятки трупів, мільйони, що пропали і жодного пійманого злочинця — для банальної кримінальщини річ статистично неможлива. Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, щоб обчислити, хто стояв за цієї складною і, безумовно, успішною грою, в якій головний герой так вчасно загинув в автокатастрофі.

Розділ 9

ФСБ організує замовні вбивства

З 1993 року на Лазовського працювала «узбецька четвірка». Усі четверо були росіянами, родом з Узбекистану. Група складалася з колишніх спецназівців, що, за словами начальника 10-го відділу московського РУОПа Віталія Сердюкова, у досконалості володіли усіма видами стрілецької зброї і з підручних предметів могли виготовити потужні бомби. Спеціалізацією злочинців були вбивства на замовлення. По попереднім підрахункам оперативників, на її рахунку було біля двадцяти вбивств по контрактах у Москві, Санкт-Петербурзі, Липецьку, Тамбові, Архангельську й інших містах. За спиною убивць стояв певний «генеральний підрядчик», свого роду диспетчер, що приймав замовлення. На замовників при такій організації роботи вийти було практично неможливо. Першим «узбецьку систему» прорахував Цхай.

Проживала «узбецька четвірка» в одному з будинків на Петрівці, поруч з будинком московського ГУВД. Жертвами найманих убивць скоріш за все були декілька нафтових і алюмінієвих магнатів, банкірів і великих підприємців. Не виключено, що на рахунку «узбецької четвірки» вбивство віце-губернатора Санкт-Петербурга Михайла Маневича, генерального директора Громадського російського телебачення (ГРТ) Владислава Лістьєва, голови республіканського союзу підприємців Олега Звєрєва і багатьох інших. У всякому разі руопівці стверджували, що четвірка по кількості жертв і «якості» роботи йшла в порівняння тільки з «курганською» бригадою. Правда, останні убивали в основному «злодіїв у законі» і «авторитетів» злочинного світу.

«Узбецька четвірка» і люди Лазовського підозрювалися у викраденні з залу VIP в аеропорті Шереметьєво-1 і наступному вбивстві російського представника американської корпорації AIOC Фелікса Львова. Фірма Львова суперничала за контроль над Новосибірським електродним заводом, що був основним постачальником електродів на Красноярський алюмінієвий завод, а також за придбання великого пакета акцій самого Красноярського алюмінієвого заводу (КрАЗа). Наприкінці 1994 року керівництво КрАЗа на чолі з гендиректором Юрієм Колпаковим підписало контракт із компанією AIOC, що тісно співробітничала в Москві з комерційним банком «Югорський». Президент банку Олег Кантор і його заступник Вадим Яфясов розраховували залучити КрАЗ у банк як клієнта, а потім зробити з нього партнера і через переорієнтацію банку на обслуговування алюмінієвих заводів заробити непогані гроші.