Олександр Фельштинський - ФСБ підриває Росію

До Греції тим часом вилетіли співробітники московського РУОПа, що одержали від Буторіна інформацію, що Солонік живе в пригороді Афін у містечку Варибоби. Рухаючись за переданою Буторіним схемою, руопівці 3 лютого 1997 року знайшли труп Солоніка. Прилетіли б вони на добу раніше — могли б застати його в живих. Але ті, хто складав графік операції, знали, хто, куди і коли повинен був прилетіти.

Тому РУОП і спізнився, що не повинен був застати живого Солоніка.

Загалом, це офіційна версія. А що відбулося насправді ми ніколи не довідаємося. Чотири аудіокасети із записом своїх спогадів Солонік залишив у номерному сейфі в банку на Кіпрі. У січні 1997 року, за кілька днів до «загибелі», він подзвонив своєму адвокату Валерію Каришеву і попросив його у випадку смерті плівки видати. 2 лютого Солонік дійсно «пішов з життя», чомусь прихопивши із собою гроші з рахунку. З кримінальної справи Солоніка кудись ділися його відбитки пальців. Як крізь землю провалилася подруга, що знаходилася з ним у Варибоби .

З гідною адвоката оперативністю Каришев в тому ж році видав записи Солоніка. І було очевидно, що книга, де розказано багато чого, але без прізвищ, своєрідна страховка Солоніка: не шукайте, інакше назву прізвища. До речі, Буторін, оголошений у федеральний розшук «за здійснення особливо тяжких злочинів», теж не знайдений. Говорять, він став великим комерсантом.

Ще одна позаштатна спецгрупа — організація полковника ГРУ Валерія Радчикова, керівника Російського фонду інвалідів війни в Афганістані (РФИВА) — була створена в 1991 році по лінії ГРУ. З тих, хто мав відношення до фонду, 37 чоловік були вбиті і 62 поранені.

У 1994 році в під’їзді свого будинку був підірваний перший керівник фонду Михайло Лиходій. У жовтні 1995 року чудом вижив сам Радчиков. Він одержав шість куль, був важко поранений, але зумів на машині втекти від убивць. А от його юрисконсульт і довірена особа Дмитро Матешев в тій перестрілці був убитий.

10 листопада 1996 року 14 чоловік були розірвані на шматки і 26 покалічені під час вибуху на Котляковському цвинтарі. Серед загиблих була вдова Лиходія Олена Краснолуцька, що займала посаду фінансового директора РФИВА, а також друг і спадкоємець Лиходія Сергій Трахіров. В організації вибуху був обвинувачений Радчиков. 3 вересня 1998 року, коли Радчиков уже сидів у в’язниці, був застрелений його інший помічник — генеральний директор нового афганського фонду Валерій Вуколов.

Всі ці роки з фонду крались гроші, що для Росії звичайно. Але незвичайні були розміри розкрадань. За самими скромними підрахунками мова йшла про 200 мільйонів доларів. Справу розслідували кращі сили генеральної прокуратури на чолі зі слідчим з особливо важливих справ Даниловим. Йому допомагали ще чотири «важняка» і понад 100 оперативників (всього 180 чоловік). Але вони так і не змогли зрозуміти, куди подівались мільйони, викрадені в інвалідів-«афганців». Самому Радчикову в провину ставилася крадіжка тільки 2,5 мільйонів.

Через кілька днів після арешту Радчикова його заступник по фонду Валерій Вощевоз, що курирував усі фінансові потоки фонду, а під час президентської кампанії 1996 року був довіреною особою Бориса Єльцина, був спішно відправлений повноважним представником президента в Амурську область. Суд над Радчиковим і двома його подільниками — Михайлом Смуровим і Андрієм Анохіним — тривав десять місяців. 17 січня 2000 року державний обвинувач поставив вимогу дати підсудним відповідно 13, 15 і 10 років позбавлення волі.

Радчиков обвинувачувався в тому, що влітку 1996 року задумав вбити свого конкурента по «афганському» руху — голову РФИВА Сергія Трахирова — і передав для цього своєму сусідові по будинку ветерану Афганістану Андрію Анохіну пістолет і не менш 50 тисяч доларів як винагороду. Анохін же схилив до співучасті в убивстві за 10 тисяч доларів Михайла Смурова.

Вбити Трахирова було не просто. Його всюди супроводжували охоронці з загону «Вітязь», що знаходиться в підпорядкуванні у С. І. Лисюка, що тісно співпрацювали з ФСБ. «Герой Росії» Сергій Іванович Лисюк, творець та перший командир загону внутрішніх військ спеціального призначення МВС РФ «Вітязь», ще старшим лейтенантом був завербований до агентурного апарату Особливого відділу КДБ. Останнім співробітником спецслужби, у якого Лисюк перебував на зв’язку, був начальник відділу військової контррозвідки полковник Володимир Євгенович Уласов, що виключив Лисюка з агентурного апарату ФСБ (щоб у того не з’явився новий куратор) і зробив його так званим архівним агентом. «Героя Росії» Лисюк одержав за командування загоном «Вітязь» при захисті «Останкіно» у 1993 році. Саме він віддав наказ відкрити вогонь по путчистах.