Олександр Фельштинський - ФСБ підриває Росію

У цей непростий для російської політичної еліти час визначилися ті, хто виступив категорично проти війни. «Нову газету» варто назвати однієї із самих принципових супротивників війни з Чеченською республікою:

«Підполковник КДБ із блатною лексикою, чудом опинившись на чолі великої країни, поспішає скористатися зробленим ефектом. Будь-який воєначальник чи політик, що планує воєнну операцію, завжди прагне зменшити кількість своїх ворогів і збільшити кількість союзників. Путін свідомо бомбить Грозний, щоб унеможливити переговори з Масхадовим, щоб у кривавій бойні поховати всі попередні злочини режиму. Режим, що іде, прагне злочином, що готується — геноцидом чеченського народу — пов’язати кров’ю весь російський народ, зробити його своїм спільником і заручником. Ще не пізно зупинитися на шляху до загибелі Росії».

Пізно, було вже пізно. Костянтин Тітов, губернатор Самарской області, вважав, що наземна операція в Чечні — для Росії катастрофа. «Я взагалі не вірю в чисто силові методи вирішення глобальних проблем. І в Самарі ніколи не допущу таких етнічних чисток, як у Москві». (Костянтин Тітов, зрозуміло, не знав, що для вибуху житлового будинку в Самарі, на вулиці Нововокзальній, у ті дні усе було готове, але після провалу в Рязані ФСБ призупинило теракти.)

Настрій стурбованої частини демократичного суспільства описав у ті дні відомий російський адвокат Анатолій Кучерена:

«КОЛИ ГУРКОЧУТЬ ГАРМАТИ, ПРОКУРОРИ МОВЧАТЬ. Наййяскравіша ілюстрація — “навчань”, проведених ФСБ у Рязані. Ця акція свідчить про глибочезну деградацію, в першу чергу моральну, вітчизняних спецслужб. Спецслужби як і раніше відчувають себе “державою в державі”. Їхнім керівникам, імовірно, здається, що вони не підкоряються ніяким законам і діють винятково на основі політичної доцільності, як у ті славні часи, коли органи організовували викрадення і політичні убивства на території інших держав, “легендували” неіснуючі антирадянські організації, писали сценарії показових процесів.

Численні “шпигунські справи” останніх років — Платона Обухова, Григорія Пасько, капітана Нікітіна; операція “мордою у сніг”; різні антиправові акції напередодні президентських виборів 1996 року, такі, як спроба “опечатати” Державну думу; авантюра з вербуванням російських військовослужбовців для штурму Грозного силами так званої антидудаївскої опозиції в листопаді 1994 року — усе це свідчить про те, що антиправові тенденції в діяльності спецслужб зберігаються і донині.

Складається враження, що і діюча влада, і так звана опозиція думають, що на демократичному проекті в Росії можна ставити хрест. Влада не здатна навести порядок, заснований на Законі, не в її силах побудувати правова держава. Альтернатива правовій державі — держава бандитсько-полицейська, тобто такий стан справ, коли дії терористів, бандитів, з одного боку, і правоохоронних органів — з іншого, уже не відрізняються ні по цілям, ні по використовуваним методам. У суспільстві наростає масове переконання, що демократія як форма правління себе не виправдала.

А коли з демократичним проектом нічого не вийшло, у багатьох політичних гравців виникає спокуса покінчити з ним раз і назавжди. Кожний з них при цьому переслідує свої цілі, але об’єктивно вектор їхніх зусиль збігається. Когось страшить переділ власності, що насувається, хтось хоче уникнути відповідальності за вчинені протиправні діяння, хтось бачить у собі нового Бонапарта чи Піночета, і йому не терпится “порулити” залізною рукою.

Правління за допомогою демократичних установ у чергов раз у Росії не вдалося. Настає час правління за допомогою страху. Час терору — як бандитського, так і державного. А може бути, це і є “политический проект” діючої влади для нової Росії?»

Якщо побоювання демократичної частини населення сформулював Кучерена, цілі і плани змовників, що відстояли вторгнення в Чечню, розкрив 8 березня 2000 року в статті «Країні потрібний новий КДБ» член Державної думи і колишній керівник СБП Коржаков:

«У підготовці до президентських виборів спостерігається одна принципово важлива особливість. Характеризуючи кандидата номер один на вищу державну посаду Володимира Путіна, практично ніхто не висловлює незадоволення тим, що він виходець із спецслужб, а точніше, з надр КДБ. Років декілька тому назад таке й уявити собі було неможливо. А тепер у наявності симпатії суспільної думки до політичного діяча, що почав свій шлях у спецслужбі. Високий рейтинг Володимира Путіна свідчить у першу чергу про те, що в ньому, виходцю з КДБ, люди бачать державного діяча, здатного навести в країні порядок, організувати роботу всіх владних структур таким чином, щоб почати нарешті реально виходити із суспільно-політичної кризи. Висування колишнього співробітника КДБ на вищу державну посаду дає мені привід ще раз привернути увагу до деяких моментів діяльності спецслужб і їхньої ролі в цілому на сучасному етапі нашого економічного і політичного розвитку.