Франц Кафка - Оповідання

Протягом багатьох років спостерігає чоловік воротаря майже безперервно. Він забуває про інших воротарів, і цей перший видається йому єдиною перепоною, щоб увійти до Закону. Він проклинає нещасний випадок, у перші роки безоглядно й голосно, пізніше ж, коли стає старий, він тільки бурчить собі щось. Він дитиніє, і, оскільки він, довгорічно вивчаючи воротаря, розпізнає навіть бліх у його хутряній кереї, то просить так само й бліх, щоб допомогли йому і переконали воротаря. Нарешті, блиск його очей слабшає, і він знає, чи справді йому стає темно, чи це тільки очі його обманюють. Проте він тепер добре розпізнає в темряві сяйво, яке незгасно сяє з дверей Закону. Тепер йому вже не довго жити. Перед смертю він збирає в своїй голові досвід за весь час в одне запитання, яке він досі ще не ставив воротареві. Він киває йому, бо не може вже більше випростати своє задубіле тіло. Воротар повинен низько нахилитись до нього, бо різниця величини змінилась дуже не на користь чоловіка.

— Що бо ти ще хочеш тепер знати? — питає воротар. — Ти ненаситний.

— Усі ж прагнуть до Закону,— каже чоловік,— як же це так, що за багато років ніхто, крім мене, не жадав дозволу?

Воротар розуміє, що чоловік уже доходить свого кінця, і, щоб досягти ще до його слуху, який зникає, горлає до нього:

— Тут ніхто не може дістати дозволу, бо цей вхід був призначений тільки для тебе. Тепер я йду і зачиню його.

ШАКАЛИ І АРАБИ

Ми отаборилися в оазі. Супутники спали. Один араб, високий і білий, пройшов повз мене, він наглянув до верблюдів і йшов до місця сну. Я розкинувся горілиць у траві, мені не хотілося спати, я не міг; тоскне завивання шакала вдалині; я знову підвівся. І те, що було так далеке, стало раптом близьке. Гурт шакалів навколо мене; матовим золотом виблискували пригашені очі; стрункі тіла, наче під нагаєм, рухалися розмірено й метко. Один підійшов ззаду, просунувся мені під рукою, щільно повз мене, наче прагнув мого тепла, потім став передо мною і заговорив до мене майже обличчям до обличчя.

— Я найстарший шакал з усієї околиці. Я щасливий, що маю ще змогу вітати тебе тут. Я вже майже втратив надію, бо ми чекали на тебе безмежно довго; чекала моя мати і їі мати, і всі їх матері, аж до матері всіх шакалів. Вір мені!

— Це дивує мене,— сказав я і забув запалити багаття, щоб димом від нього шакалів зупинити,— дуже дивно мені це чути. Лише випадково прийшов я з далекої Півночі, перебуваючи в короткочасній подорожі. Чого ви, власне, хочете, шакали?

I наче підбадьорені цим, може, надто дружнім словом, вони тісніше зімкнули своє коло навколо мене; всі дихали уривчасто й кашляючи.

— Ми знаємо,— почав найстарший,— що ти прийшов з Півночі, саме на тому будується наша надія. Там живе ще розум, якого не знайдеш тут, серед арабів. З цієї холодної пихи не викрешеш іскри розуму. Вони вбивають тварин, щоб пожирати їх, а падло зневажають.

— Не говори так голосно,— сказав я,— поблизу сплять араби.

— Ти справді чужинець,— сказав шакал,— інакше ти знав би, що ніколи ще в історії світу шакал не боявся араба. Ми мусимо їх боятись? Хіба не досить ще нещастя в тому, що ми закинуті в середовище такого народу?

— Може бути, може бути,— сказав я,— я не можу зважити речі, так далекі мені; здається, це дуже давній спір; він, певно, увійшов уже в кров; отже, можливо, й скінчиться тільки кров'ю.

— Ти дуже мудрий,— сказав найстарший шакал, і всі задихали ще скоріше, хоч вони стояли на місці; прикрий дух, що часами можна було зносити лише з затисненими зубами, йшов з відкритих пащек. — Ти дуже мудрий, те, що ти кажеш, відповідає нашому давньому вченню. Отже, ми відберемо їм кров, і спір буде скінчений.

— О,— сказав я більш схвильовано, ніж хотів. — Вони боронитимуться, вони зграями розстрілюватимуть вас із своїх рушниць.

— Ти не розумієш нас,— сказав він,— на людський зразок, від якого не вільні також і на Півночі. Ми, ми ж їх не вбиватимемо. Ніл не мав би стільки води, щоб нас обмити. Ми втікаємо геть від одного вигляду вашого живого тіла, на чисте повітря, в пустелю, яка через те стала нашою батьківщиною.

І всі шакали навколо, до яких між тим ще багато надійшло здалека, схилили голови між передні ноги і чистили їх лапами; наче хотіли сховати відразу, яка була так страшна, що мені хотілося найкраще одним стрибком вискочити з їхнього кола.

— Що ж ви хочете робити? — запитав я і хотів встати; але не міг; два молодих звіри стисли мені зубами піджак і сорочку, я мусів сидіти далі.