Франц Кафка - Оповідання

Я родом із Золотого Берега. Про те, як мене впіймано, я знаю лише з чужих слів. Одна мисливська експедиція фірми Гагенбека — з керівником якої я, до речі, відтоді випив не одну пляшку доброго червоного вина — залягла в прибережних кущах, коли я з виводком мавп вибіг увечорі на водопій. Почалася стрілянина, і я був єдиний, кого поцілили; я дістав дві рани. Одну на щоці, вона була легка, але залишила великий, і то голий, червоний шрам, який спричинився до того, що мені дали огидне й зовсім безглузде, справді по-мавпячому вигадане, прізвисько Червоний Петер, так ніби я тільки тим і відрізняюся від недавно здохлої дресованої мавпи Петера, що маю червону пляму на щоці. Та це між іншим. Другий постріл влучив мене нижче кульші. Рана була важка, вона спричинилася до того, що я й тепер трохи накульгую. Недавно я читав статтю одного з тих псів, яких нацьковують на мене газети: мовляв, доказом на те, що я не цілком подолав у собі мавпячу натуру, є моє замилування знімати штани й показувати відвідувачам місце, в яке вцілила мене куля. Щоб йому, тому гевалові, поодпадали один по одному пальці на тій руці, якою він пише, Так, я можу дозволити собі знімати штани перед ким мені захочеться, і нічого там ніхто не побачить, крім добре плеканої шерсти і шраму від — вживім тут у конкретному випадку відповідне слово, але хай не зрозуміє мене хтось фальшиво — шраму від нахабного пострілу. Хай буде все на виду; мені нічого приховувати; коли ідеться про істину, найвихованіша людина відкине всі правила витонченої поведінки. Якби ж той писака у присутності відвідувачів знімав штани, виглядало б це зовсім інакше, і я готовий схвалити його поведінку, як він цього не робить. Але хай дасть і мені спокій зі своїми повчаннями! По тих пострілах я опритомнів — і звідси поволі починаються мої власні спогади — у клітці на середньому покладі гагенбеківського пароплава. Це була не чотиристінна ґратована клітка, тільки три ґратовані стіни були примоцовані до стінки ящика, отож ящик творив четверту стінку клітки. Клітка була занизька, щоб стояти в ній випроставшися, і вузька, щоб сидіти. Тому я приклякав на зігнутих, весь час тремтячих колінах, і то, мабуть, не хотівши нікого бачити, воліючи лишатися в пітьмі, тримався обернено до ящика, тимчасом як пруття ґратів врізалося ззаду в моє тіло. Такий спосіб тримання диких звірів безпосередньо після вполювання вважається найкращим, і я з власного досвіду не можу сьогодні заперечувати, що з людського погляду так воно й є. Але тоді я про це не думав. Уперше в своєму житті я опинився в безвихідному становищі, принаймні без виходу просто перед собою; просто передо мною був ящик зі щільно пригнаними одна до одної дошками. Щоправда, між дошками була одна продовжня щілина, яку я, щойно відкривши, привітав безтямно радісним виттям, але ця щілина була така вузька, що крізь неї годі було просунути навіть хвіст, і всієї моєї мавпячої сили не вистачило на те, щоб її розширити.

Як мені потім оповідали, я робив тоді дивовижно мало галасу, з чого робили висновок, що я або невдовзі сконаю, або, якщо мені пощастить витримати перший критичний час, буду вельми придатний до дресування. Я цей критичний час витримав. Глухі схлипування, болюче полювання на бліх, утомлене вилизування кокосових горіхів, вискалювання зубів, коли до клітки хтось підходив, биття об стінку головою — таке було моє перше поводження в новому житті. А поза всім тим тільки одне почуття: нема виходу. Звичайно, свої тодішні мавпячі переживання я можу висловити тепер лише людською мовою, отож і не зовсім точно, але навіть як я тодішню мавпячу істину неспроможен тепер точно віддати, мій виклад наближений до неї, в чому немає жадного сумніву. Доти я мав таку безліч виходів, а тепер не лишалося жадного. Я опинився в глухому куті. Я був би не в меншій безвиході, ніж тепер, якби мене навіть прибили цвяхами. Чому? Хоч роздери до крови пальці на ногах — не знайдеш пояснення. Хоч притиснися спиною до пруття клітки так, що вона тебе майже розполовинить,— не знайдеш відповіді, у мене не було жадного виходу, але я мусів його знайти, бо без нього не міг існувати. Назавжди лишатися притиснутим до стіни ящика — не лишалося іншого, як сконати. Але ж призначення мавп у Гагенбека — бути притисненим до стіни ящика, тож я й вирішив перестати бути мавпою. Ясний і незаперечний висновок, до якого я мусів дійти своїм шлунком, бо мавпи думають шлунком.

Боюся, що мене неправильно зрозуміють, коли я говорю про вихід. Я вживаю це слово в найзагальнішому й найбезпосереднішому розумінні. Я умисне не говорю про свободу. Маю на увазі велике почуття всесторонньої свободи. Можливо, бувши мавпою, я мав це почуття, і трапилося мені пізнати людей, які тужать за ним. Що ж стосується мене, то я не вимагав свободи ні тоді, ні тепер. Між іншим: люди занадто часто оманно розуміють це слово. Свободу вважають найвищим почуттям, тому й оману цим словом вважають найшляхетнішою. Часто перед виступами у вар'єте я спостерігав пару, що викручувалася на трапеціях під самим дахом, вони розколихувалися, перестрибували, колихалися, тримаючи одне одного в обіймах, одне одного тримали в повітрі за чуба зубами. «І це називається людською свободою,— думав я,— свободою руху». Яке знущання над святою природою! Якби мавпам показали цю свободу руху, їхнього реготу не витримали б стіни ніякої будівлі. Ні, свободи я не жадав. Ішлося мені лише про якийсь вихід; праворуч, ліворуч, будь-куди; інших вимог я не ставив; хай би вихід був тільки оманою; мої вимоги були такі скромні, що вистачало б і омани. Тільки б рухатися й рухатися вперед! Тільки не стояти непорушно з піднесеними руками притиснутим до стіни клітки.