Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Панна Звіда мешкає в готелі «Морська лілея», – то від тамтешнього портьєра я довідався, як її звати. Вона, певно, знає, що я про неї розпитував. У цю пору року в Петкво відпочивальників не гурт, а молодих, як ми з нею, то й узагалі на пальцях можна полічити. Зустрічаючи мене так часто, вона, певно, підозрює, що одного дня я таки привітаюся з нею. Утім, чинників, що стоять на заваді нашому знайомству, – не один і не два. По-перше, панна Звіда збирає і зарисовує черепашки. Колись, давно, ще підлітком, я мав гарну колекцію черепашок, але потім закинув це діло й забув геть усе, що знав про молюсків: класифікацію, будову, географію поширення різних видів. Познайомившися з панною Звідою, я неодмінно муситиму завести мову про черепашки, і я не знаю, як мені себе повести: чи вдавати абсолютного дитетанта, а чи покликати на допомогу рештки тих знань, що невиразно даленіють за туманом проминулих літ. Розворушивши ці далекі спогади, я хоч-не-хоч буду змушений задуматися над своїм життям, що зіткане з недоведених до кінця, напівзабутих історій. Тому й находить на мене те замішання і зніяковіння, що раз-по-раз змушує мене пасувати перед перспективою знайомства.

До цього додається ще й друга обставина: те старання, з яким ця дівчина рисує черепашок, показує, що в вона в усьому змагає до досконалости і вважає досконалість за той стан, якого світ може, а значить і повинен досягти в своєму розвитку. Я ж, навпаки, давно вже пересвідчився, що досконалість – це завжди побічний і більш-менш випадковий продукт. Тому ніщо в житті не вартує справжнього інтересу – природа речей виявляється тільки в їх занепаді й розкладі. Бесідуючи з панною Звідою, я повинен буду якось оцінити її рисунки – зрештою, виконані дуже майстерно, наскільки я міг побачити, – а отже, принаймні попервах, вдавано прийняти чужий мені естетичний та моральний ідеал. Можна, звісно, з порога заявити, що я думаю, але цим я ризикую боляче її ранити.

Третя перешкода знайомству – моє здоров’я. Після того, як я, за порадою лікарів, пожив трохи на морському підсонні, моє самопочуття значно поліпшилося, та все одно хвороба не дуже то й позволяє мені виходити на люди й бесідувати з незнайомками, – особливо після загострення докучливої екземи, що, м’яко кажучи, не сприяє ніяким виявам товариськости.

Вряди-годи я перекидаюся слівцем з тутешнім метеорологом, паном Кавдерером, – коли застану його на метеостанції. Пан Кавдерер незмінно з’являється там ополудні, щоб зняти покази приладів. Це довготелесий, сухорлявий чоловік, вид у нього смаглий, наче в індіянина. Він приїжджає на велосипеді, і крутячи педалі, напружено вдивляється вперед, так ніби для того, щоб утриматися в сідлі, потрібен максимальний ступінь зосереджености. Поставивши велосипед коло повітки, він розстібає торбинку, прип’яту до рами, й дістає звідтіля вузький продовгастий журнал. Тоді стає на підніжок і переписує покази приладів. Дещо він занотовує олівцем, а дещо – грубою кульковою ручкою, і ні на мить не послаблює свого напруженого зосередження. На ньому довга куртка, з-під якої видніються бриджі. Усе його вбрання включно із сплюснутим картузом на голові – або сіре, або в чорно-білу кратку. Тільки згодом, упоравшись із службовими обов’язками, він зауважує, що поруч я, стою і спостерігаю за ним, – і приязно зі мною вітається.

Я усвідомлюю, що присутність пана Кавдерера дуже важлива для мене: та обставина, що хтось іще здатний на таку сумлінність і методичну цілеспрямованість – хоча сам я чудово розумію, що все це марнота – справляє на мене заспокойливий вплив. Мені здається, пан Кавдерер рятує всесвітню рівновагу, надолужуючи те, на що не спромігся я з моїм непевним і невпорядкованим життям, яке – дарма що цілком згідне з моїми переконаннями – сповнює мене самого почуттям провини. Тому я зупиняюся і спостерігаю за метеорологом, а деколи й заводжу з ним розмову, хоча сама по собі ця розмова мені не надто цікава. Говорить він, ясна річ, про вітри, бурі та грози, рясно пересипаючи свою мову синоптичною термінологією, про те, як впливають на здоров’я раптові перепади тиску, а деколи про ті бурі та грози, якими сповнені наші непевні часи, – тут за матеріял для розмірковувань йому правлять випадки з міського життя та прочитані в газетах новини. У такі моменти він показує себе з іншого боку – далеко не таким замкнутим, як то видається на перший погляд. Іноді він розпалюється й робиться аж надто велемовний, особливо тоді, коли ганьбує вчинки та думки переважної більшости людей – пан Кавдерер із тих, хто повсякчас невдоволений дійсністю.