Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– Еге ж, знайомий... А чого ви питаєте... Що ви хочете знати... – починає нервуватися він. – Вас цікавить кімерійська література чи... – він наче хотів сказати: «...чи Людмила?», але не докінчив фрази. А ти, як бути чесним, мусів би відповісти, що й сам не знаєш, де кінчається твій інтерес до кімерійського роману і починається інтерес до Читачки, яка цей роман читає. До того ж те, як дивно цей професор реагує на ім’я Людмили, в поєднанні з не менш дивними словами Ірнеріо виставляє постать дівчини в якомусь загадковому ореолі. Ти починає відчувати до Читачки таку саму несміливу цікавість, як і до Звіди Озкарт із роману, продовження якого ти шукаєш, або до пані Марне з роману, який ти почав був читати напередодні, але теж не зміг дочитати. І от уже ти кидаєшся в погоню за всіма цими жіночими привидами – і уявними, і живими.

– Я хотів... ми хотіли запитати вас, чи ви, бува, не знаєте кімерійського письменника, який...

– Сідайте, будь-ласка, – каже професор, який раптом заспокоївся, або, певніше, перемкнувся на тривогу іншого роду, – тривогу сталу й уперту, що знову зринула з глибин свідомости й розсіяла тривоги проминущі та випадкові.

Кафедра являє собою маленьку захаращену кімнату, вздовж стін стелажі з книгами, а ще один стелаж, для якого не знайшлося місця при стіні, стоїть посередині, переполовинивши тісний простір кімнати, – так що професорський стіл і стільчик, на який тобі запропоновано сісти, розділені чимось на зразок куліси, і щоб побачити один одного, вам доводиться неприродньо витягувати шию.

– Ось, бачите, нас запроторили в цю комірчину... Університет розширюється, а ми тулимося в таких умовах... Кімерійська – мов та попелюшка серед живих мов... Якщо тільки її можна ще вважати за живу... Але в цьому й полягає її цінність для науки! – вигукує він у миттєвому пориві, що так само миттєво згасає, – адже це сучасна мова, і водночас – мова мертва... Унікальний випадок, хоч мало хто здає з цього справу...

– У вас, певно, небагато студентів? – питаєш ти.

– А хто ж сюди піде? Хто ще пам’ятає про кімерійців? Серед рідкісних, маловідомих мов є багато інших, цікавіших... Баскська... Бретонська... Циганська... Туди всі й записуються... Не те, щоб там вони вивчали мови, тепер ніхто вже нічого не вчить... Їм аби дебатувати, жонглювати ідеями, гратися поняттями. Мої колеги пристосовуються, пливуть за течією, заводять модні курси: «Соціологія галльської мови», «Психолінгвістика аквітанської»... З кіммерійською так не вийде.

– Чому?

– Кіммерійці зникли, мов крізь землю провалилися. – Він трусить головою, наче пробує зібрати все своє терпіння, щоб повторити те, що казав уже сотню разів. – Це мертва кафедра мертвої літератури мертвою мовою. Кому сьогодні здалась кіммерійська мова? Я перший це збагнув, перший і кажу: не хочете – не поступайте, не вчіть. Про мене, то й кафедру можна закрити. Але приходити сюди, щоб займатися усякими... Ні, це вже занадто.

– Займатися чим?

– Та чим завгодно. Чого тільки не навидумують, а я мушу на це дивитися. Тижнями ніхто сюди не приходить, а вже як хто й прийде, то тільки для того, щоб влаштовувати тут... Що ви тут забули, кажу я їм, що вам треба серед цих книжок, написаних мовою мертвих? А вони ж навмисне, як на зло: ходімо, кажуть, до Уззі-Тузо, на ботно-угорську філологію. Втягують мене в усе це, а я мушу дивитися, брати в цьому участь...

– ...У чому? – допитуєшся ти, думаючи про Людмилу, яка приходить сюди, ховається тут, а може й не сама – з Ірнеріо, з іншими...

– Та в чому завгодно... Може, тут є щось, що їх сюди притягує, – отой примарний стан поміж життям і смертю. Може, ради цього вони приходять, самі того не усвідомлюючи. Приходять і влаштовують усе це, а щоб на мої курси записатися – де там. На лекціях ні душі. Нікому немає діла до кіммерійців та їх письменства – воно поховане в цих шафах, мов у братській могилі...

– Чому ж: нікому – ось я, наприклад, цікавлюся... Я, власне, і прийшов, щоб запитати вас, чи ви не знаєте, як називається кімерійський роман, що починається... Ні, ліпше я скажу вам імена героїв: Ґрізві, Звіда, Понко, Бріґда. Дія починається в Кудживі, але це, напевно, просто якась ферма, а тоді, переноситься в Петкво, на Ааґд...

– О, та що ж тут думати! – вигукує професор. Понурий туман як вітром здуло з його обличчя, і він засяяв, мов лямпочка. – Ідеться, певна річ, про «Схилившись над краєм урвища», єдиний роман, що залишив по собі Укко Ахті, чи не найталановитіший кіммерійський поет першої чверті століття... Он він де! – і професор, наче риба, що долає проти течії бурхливу бистрину, прямує до наміченого ще здалеку стелажа, вишпортує тоненький томик в зеленій оправі і плескає по ньому рукою, струшуючи пилюку. – Він ніколи не був перекладений ніякою іншою мовою. Це дуже складний твір – не дивно, що ніхто не спішить за нього братися. Послухайте: «Я створюю переконання...» Ні: «Я переконую себе самого в тому, що мені передається...» Зважте, що обидва дієслова недоконаного виду...