Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– То може ви знаєте, куди мені йти.

– Як хочете, я проведу вас до Уззі-Тузо. Людмила або вже там, або спізниться на півгодини.

Цього всезнаючого юнака з виразно екстравертним темпераментом звати Ірнеріо. Можеш бути з ним на «ти», бо він і так з усіма на «ти».

– Ти – професорів студент?

– Ні, я взагалі не студент. Я знаю, де кафедра, бо заходив туди за Людмилою.

– То Людмила вчиться тут, на цій кафедрі?

– Ні, просто Людмила все шукає тихого кутка, щоб заховатися.

– Від кого?

– Та від усіх.

Ірнеріо щось наче недоговорює, але скидається на те, що Людмила уникає зустрічей з сестрою. Якщо Людмила не з’явилась, як умовлено, то, певно, тому, що не хотіла наткнутися на Лотарію, в якої саме починається семінар.

То значить, сестри між собою не в ладах. Правда, де в чому вони ніби й ладнають, як от у справі телефону. Треба витягти з цього Ірнеріо більше інформації, а заодно перевірити, чи справді він такий дока і все про всіх знає.

– То ви з Людмилою та Лотарією – приятелі?

– З Людмилою – так. А Лотарія – що ж, із нею я теж на короткій нозі.

– Певно, обговорюєте книжки?

– Книжки? Я не читаю книжок! – відказує Ірнеріо.

– А що ж ти тоді читаєш?

– А нічого. Я вже так привик нічого не читати, що не читаю навіть того, що випадково потрапляє перед очі. А це, скажу тобі, не так і легко: люди вчаться читати ще в дитинстві і потім аж до смерти лишаються рабами усякої базгранини, яка тільки навернеться їм на очі. Мені попервах нелегко було навчитися... тобто розучитися читати, але тепер це вже в крові. Вся штука в тому, щоб не відвертатися від написаного, а навпаки, дивитися напружено й зосереджено, аж поки букви не зникнуть самі собою.

Очі в Ірнеріо з великими, ясними, бистрими зіницями, – від таких очей ніщо не заховається. Такі очі бувають у диких тубільців, що живуть у джунглях, промишляючи мисливством та збиральництвом.

– А чого, в такому разі, ти приходиш сюди, в університет.

– А чого б я не мав сюди приходити? Тут завжди повно народу, є з ким поспілкуватися, слівцем перекинутися. Не знаю як інші, а я особисто приходжу сюди задля цього.

Ти пробуєш уявити, як виглядає світ – наш світ, ущерть заповнений писаним словом – коли дивитись на нього очима людини, що навчилася не читати. І в той же час ти питаєш себе: який зв’язок може існувати між Читачкою і Нечитачем. Раптом тобі спадає на думку, що їх пов’язує уже сама та віддаль, яка їх розділяє, – і ти не можеш стриматись од ревнощів.

Ти хотів би випитати в Ірнеріо ще багато чого, але ви вже прийшли. Піднявшись запасними сходами, ви опинилися перед приземкуватими дверима з табличкою: «Кафедра ботно-угорських мов та літератур». Ірнеріо стукає в двері, каже «Бувай» і лишає тебе самого.

Двері з натугою подаються, відкриваючи вузеньку шпарину. На одвірку видно плями вапняного розчину, а за дверима – стьобану шапочку і благеньку робочу куртку з вовняним підбиттям. Судячи з усього, тут іде ремонт, а всередині якийсь штукатур або прибиральник.

– Вибачте, я шукаю професора Уззі-Тузо...

Очі, що ствердно мигають тобі з під шапочки, зовсім не схожі на очі штукатура: це очі людини, що готується перестрибнути через прірву і, вп’явши погляд перед собою, не дивлячись ні вниз, ні в сторони, подумки вже бачить себе на тому боці.

– Це ви? – питаєш ти, хоча й так уже зрозумів: це саме він.

Чоловічок далі дивиться на тебе крізь шпарину. – А ви в якій справі?

– Здрастуйте, я з приводу консультації... Ми домовлялися з вами про зустріч... Синьйорина Людмила... вона вже прийшла?

– Немає тут ніякої Людмили... – відказує професор, відступаючи на крок назад, і показує на розставлені попід стінами високі стелажі, що, немов довженний, без жодної прогалини колючий живопліт, ощетинилися книжками з незрозумілими написами на палітурках. – А чого ви шукаєте її тут, у мене? Ти пригадуєш слова Ірнеріо про те, що Інститут править Людмилі за сховок од сторонніх очей, а тим часом Уззі-Тузі жестом показує на убогий інтер’єр свого інституту, немовби кажучи тобі: «Прошу, беріть шукайте, коли думаєте, що вона тут» – так ніби він чується зобов’язаним зняти з себе підозру в переховуванні Людмили.

– Ми мали прийти разом, – кажеш ти, щоб прояснити ситуацію.

– То чого ж вона не з вами? – одказує Уззі-Тузо, і в цьому зауваженні (до речі, цілком слушному) вчувається нотка підозри.

– Вона зараз буде... – запевняєш ти, але твої слова звучать невпевнено, мало не питально, так ніби ти чекаєш, щоб Уззі-Тузі потвердив твою здогадку щодо Людмили з її звичкою спізнюватись, щодо дівчини, про яку ти не знаєш нічогісінько, а він може знати багато чого цікавого. – А ви, професоре, вже знайомі з Людмилою, так?