Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Виявляється, цей роман, так густо зітканий із відчуттів і почуттів, весь переритий бездонними прірвами, – так наче зухвала спроба віддати на письмі всю повноту життя розкрила ту порожнечу, що ховається під поверхнею повсякденности. Ти пробуєш перескочити через прогалину, зв’язати докупи розірвану нитку оповіді, ухопившись за найближчий уривок сюжету, обшарпаний і стрепіхатий, наче краї розрізаних сторінок. Але ти одразу губишся: ти не впізнаєш ні героїв, ні місця дії, не добереш, про що йдеться, і раз у раз натикаєшся на імена, які нічого тобі не говорять: Геля, Казимир. У тебе зароджується підозра, що це зовсім інша книжка: може це і є отой польський роман «Неподалік од хутора Мальборк», а початок, що ти прочитав, був із якоїсь іншої – хто зна якої – книжки.

Тобі з самого початку здавалося, що імена героїв: Бріґда, Ґрізві – звучать якось не дуже по-польському. У тебе є чудовий, дуже детальний атлас. Треба пошукати в покажчику Петкво (це, певно, якесь велике місто) і Ааґд (це, певно, ріка чи озеро). Ти розшукав їх далеко на півночі, в краю рівнин та озер, що в результаті воєн і мирних договорів переходив то в одні, то в другі руки. Може, свого часу ці краї належали до Польщі? Ти заглядаєш в енциклопедію, тоді в історичний атлас. Ні, Польща тут ні до чого. У період між двома війнами на цих територіях існувала незалежна держава: Кіммерія, столиця Оркко, державна мова кімерійська, ботно-угорської групи. В енциклопедії стаття під гаслом «Кіммерія» завершується невтішно: «Молода держава невдовзі зникла з географічної карти, а її територія була розділена між могутніми сусідами. Автохтонна людність розпорошилася. Кімерійська мова та культура не набули дальшого розвитку».

Тобі не терпиться поговорити з Читачкою, запитати, чи її примірник такий самий, як і твій, поділитися з нею своїми здогадками й тими відомостями, що ти знайшов... Ти шукаєш у записнику її телефон, який ти був занотував поряд з її ім’ям в день вашого знайомства.

– Ало, Людмила? Ви уявляєте, це зовсім не той роман, але він теж, принаймні мій примірник...

Голос на тому кінці друту звучить твердо й трохи іронічно. – Ні-ні, послухайте, це не Людмила. Це її сестра, Лотарія. – (Вона казала тобі: «Якщо мене не буде, слухавку візьме моя сестра»). – Людмили немає. А хто це? Щось передати?

– Та ні, я просто хотів поговорити з нею про одну книжку... Нічого страшного, я передзвоню...

– Якийсь роман? Людмила тільки й знає, що запхати носа в якийсь роман. Хто автор?

– Це, знаєте, мав бути польський роман, вона його теж читає, ми мали обмінятися враженнями – автор Таціо Базакбаль.

– І що він за один?

– Ну, я на мене, пише непогано...

Та ні, ти не зрозумів. Лотарія хоче знати про стосунок цього автора до Головних Напрямів Сучасної Думки та Гострих Проблем, Що Потребують Розв’язання. Щоб полегшити тобі завдання, вона пропонує тобі список Великих Учителів, між якими треба втиснути й Базакбаля.

Ти знову маєш таке саме відчуття, як тої миті, коли ніж до паперу розкрив перед тобою пару порожніх сторінок. – Що вам сказати... Розумієте, я не знаю достеменно ані назви книжки, ані автора. Людмила вам усе розкаже: це довга історія.

– Людмила ковтає романи один за другим, але зовсім не звертає уваги на порушену в них проблематику. Як на мене, то це просто марнування часу. Вам не здається?

Якщо вже вона зав’язала з тобою дискусію, то так просто її не збудешся. Ось уже вона запрошує тебе на університетський семінар, де кожну книжку переминають і перетирають на зубах згідно з усіма Кодами Свідомости й Підсвідомости, де усувають усі Табу, Зумовлені Культурним, Класовим або Сексуальним Пануванням.

– Людмила теж туди ходить?

Ні, здається, що Людмила не бере участи в діяльності своєї сестри. Натомість, Лотарія явно розраховує на тебе.

Ти стараєшся не скомпрометувати себе: – Подивлюся, постараюся заскочити. Не можу вам обіцяти. А тим часом, не могли б ви сказати вашій сестрі, що я дзвонив... Або ні, не треба, я передзвоню. Приємно було з вами побесідувати. – Годі вже, пора класти слухавку.

Однак Лотарія зупиняє тебе: – Послухайте-но, сюди не варто передзвонювати. Це моя квартира, Людмила тут не живе. Вона завжди дає тим, кого мало знає, мій телефон – каже, що я допомагаю їй утримувати дистанцію...

Кепська справа. Ще один холодний душ: книжка, що здавалась такою багатонадійною, обірвалася на половині фрази, а тепер і номер телефону, що теж, як ти надіявся, мав стати початком чогось серйозного, завів тебе в глухий кут, до цієї Лотарії, що береться влаштовувати тобі екзамен...