Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

З Понкової дорожньої торби на мить показався портрет якоїсь дівчини з коротко стриженим чорним волоссям і продовгастим обличчям, але власник одразу ж спохватився й заховав його за пазуху робочої брезентової блюзи. У кімнаті під голуб’ятнею, що досі була моєю, а тепер буде його, Понко розпаковував свої манатки й розкладав їх по шухлядах, які я допіру вивільнив. Я мовчки дивився на нього, сидячи на своїй уже спакованій торбі, і механічно поправляв наплечний пасок, що весь поперекручувався. Ми не перекинулись ні словом, якщо не рахувати короткого, крізь зуби процідженого «привіт». Я стежив за кожнісіньким його рухом, щоб як слід усвідомити, що відбувається: хтось чужий займає моє місце, стає мною. Мої шпаки в клітці, стереоскоп, справжний уланський шолом, почеплений на гвіздку, – всі мої речі, яких я не зможу забрати з собою, лишалися йому, точніше, то мої зв’язки з речами, місцями, людьми ставали його, так само як я ось-ось мав стати ним, зайняти його місце серед речей і людей, присутніх у його житті.

Ота дівчина... – Хто вона, та дівчина? – запитав я і необачно простяг руку, щоб добути в нього з-за пазухи фотографію в різьблених дерев’яних рамцях. Ця дівчина була несхожа на тутешніх, що всі як одна круглолиці, з солом’яно-жовтими косами. І тут я подумав про Бріґду. Наче спалах блискавки в мене перед очима замиготіли картини: Бріґда і Понко танцюють разом на празнику святого Тадея, Бріґда церує Понко його вовняні рукавиці, Понко дарує Бріґді куницю, впійману моєю пасткою. – Ану не лізь до фотографії! – крикнув Понко і схопив мене за обидва зап’ястя своєю залізною хваткою. – Руки геть, кому сказав! Не чіпай!

«На незабудь від Звіди Озкарт» – устиг я прочитати на портреті. – Хто така Звіда Озкарт? – запитав я, і ледве встиг ухилитися від кулака, срямованого мені в лице. І от уже я сам кинувся на Понко з стиснутими кулаками, і ми покотились по дощатому помості, силкуючись викрутити один одному руки, садонути коліном чи заїхати кулаком під ребро.

Понко був широкий у кості, його руки та ноги тузали мене різко й дошкульно, його волосся, за яке я пробував схопитися, щоб повалити супротивника на спину, виявилося жорстким, немов собача шерсть. І поки ми билися й обвивалися один навколо одного, як борці на рингу, мені здавалося, наче в цій боротьбі ми зазнаємо перетворення, і коли врешті зведемося на ноги – він буде мною, а я ним. Та може це враження з’явилося у мене тільки-но тепер? Може це не моє, а твоє враження, Читачу? А може, було якраз навпаки: коли я бився з ним, я боронив себе й своє минуле, яке я ладен був знищити, щоб тільки не віддати його в руки Понко. І Бріґду – я ладен був убити її, щоб тільки вона не дісталася йому. Я раніше й гадки не мав, що я в неї закоханий, та й тепер я так не гадаю. Тільки одного разу щось було між нами: коли ми з нею борикались – як оце тепер я з Понко – і кусали одне одного на купі торфу за піччю. І мені здалося, що вже тоді я змагався за неї з прийшлим Понко, змагався з ним за Бріґду і Звіду одночасно, що вже тоді я пробував вирвати щось із свого минулого, аби тільки це щось не дісталося супротивникові, – мені самому, але вже новому, з волоссям, мов собача шерсть. А може, вже тоді я пробував вихопити з минулого, яке належало тому чужому мені, якусь таємницю, щоб доточити її до свого власного минулого або майбутнього.

Читаючи ці сторінки, ти, певно, уявляєш собі шалене зіткнення, глухі, важкі вдари, що наражаються на люту й дошкульну відплату. Ти відчуваєш тілесну натугу, що нею пронизане взаємодіяння власного тіла з тілом іншого, ту натугу, яка збирає в один кулак безформну масу сил та почуттів і повертає їх супроти дзеркального образу, що відбивається в постаті супротивника. А проте твої враження від прочитаного – бляклі й невиразні супроти моїх вражень від пережитого. Правда, я сам, коли навалювався грудьми на груди Понко або опирався його намаганням заламати мені руку за спину, відчуваю зовсім не те, що мав би відчувати, не ті відчуття, що допомогли б мені ствердити моє право на предмет нашої боротьби, – на любовне володіння Брігдою, на пружну повноту цього дівочого тіла, що так не схоже на тверде кістляве тіло Понко, а також на любовне володіння Звідою, на її терпку ніжність, яку я пробував собі уявити. Ми боролися за володіння тою дівчиною, що я ось-ось мав її втратити, і тою, що існувала для мене як безплотне засклене зображення на фотографії. У плетиві чоловічих рук і ніг, таких однакових у своєму протистоянні, я намагався побачити ці примарні жіночі образи, що розчиняються в своїй непримиренній несхожості. І водночас я старався вдарити себе самого, іншого мене, що прийшов зайняти моє місце в домі, – мене, який ще більше я, ніж я сам, і якого я хочу видерти з рук того другого, іншого. Але щоразу я натикаюся на відсторонено-чужого іншого, так ніби він уже зайняв і моє, і всяке інше місце, стерши мене з лиця землі.