Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– Ага, розумію... То прошу вибачення.

– Ало? А, то це з вами я познайомилася вчора в книгарні? Інший голос, її голос, захопив лінію. – Так, це я, Людмила. У вас теж порожні сторінки? Що ж, цього й слід було чекати. Ще одна пастка. А я була так захопилося! Цікаво, що там далі з Понко, з Ґрізві...

На радощах ти не годен зв’язати і двох слів. – Із Звідою... – кажеш ти.

– Що-що?

– Із Звідою Озкарт, кажу. Хотілося б дізнатися, що там буде далі між Ґрізві і Звідою Озкарт... Цей роман, мабуть, якраз із тих, що ви любите?

Павза. Тоді знову почувся Людмилин голос – вона говорила поволі, так ніби пробувала висловити щось не зовсім ясне для неї самої: – Атож, атож, мені дуже сподобалося... Та знаєте, я волію, щоб речі, про які читаєш, не були отак-от усі на долоні, – такі яскраві, масивні, що здається, можна їх помацати руками... щоб там було ще щось, присутність чогось невидимого, знаки чогось невідомого...

– От-от, і я так вважаю...

– А втім, я не кажу, що там нема нічого загадкового...

А ти: – Гаразд, послухайте, загадка, як на мене, ось у чому: це не польський роман, а кіммерійський, так, кі-ме-рій-ський, автор і назва мають бути зовсім інакші. Не розумієте? Зачекайте-но, я вам прочитаю. Кіммерія, 340 000 жителів, столиця Оркко, головні ресурси: торф і супутні продукти, бітумні сполуки. Ні, це не з роману...

Мовчанка, що з твого боку, що з її. Може, Людмила прикрила слухавку рукою і щось питає в сестри. А сестриця – вона може щось і знати про цю Кіммерію. Цікаво, що вона там видасть. Ти прислухаєшся.

– Ало, Людмила...

– Ало.

Твій голос стає теплий, улесливий, наполегливий. – Послухайте-но, Людмило, я повинен з вами побачитись, треба поговорити про все це, про всі ці випадковості, збіги й розбіжності. Я хотів би зустрітися з вами просто зараз, ви де? де вам було б зручно? п’ять хвилин – і я у вас.

А вона, як завжди незворушна: – Я знаю одного професора, що викладає кіммерійську мову та літературу в університеті. Ми могли б із ним поговорити. Зачекайте, я подзвоню до нього й запитаюся, коли б ми могли зайти.

І ось ти в університеті. Людмила умовилася з професором Уззі-Тузо, що ви зайдете до нього в інститут. Розмовляючи з нею телефоном, професор сказав, що буде радий допомогти двом шанувальникам кіммерійського письменства.

Ти волів би спершу побачитися з Людмилою, зустріти її коло дому і разом з нею піти в університет. Ти висунув таку ідею, коли ви розмовляли телефоном, але вона сказала ні, не завдавайте собі клопоту, о цій порі вона й так буде коло «універу», бо має там справи. Ти наполягав, кажучи, що ніколи там не бував, що боїшся заблукати в університетських лабіринтах, – чи не краще було б здибатися в якомусь кафе, за чверть години до умовленої зустрічі з професором? Це теж не пройшло: ви побачитесь уже там, «на ботно-угорській філології», всі знають, де це, досить тільки запитати. Ти вже збагнув, що Людмила, з вигляду така м’яка й податлива, любить брати ситуацію в свої руки і все рішати сама. Отож, тобі не лишалося нічого іншого, як пристати на її умови.

Ти прийшов під університет саме вчасно, протовпишись поміж юнаками й дівчатами, що повсідалися на сходах. Тепер ти розгублено никаєш між цими суворими стінами, що рясно помережані зразками безшабашного студентського фольклору і химерною кольоровою в’яззю, відлунням тих далеких часів, коли наші печерні предки почували потребу розписати й розмалювати холодні стіни підземних гротів, щоб опанувати їх чужу і страшну мінеральну стихію, зжитися з ними, обвалити їх у внутрішній простір свого повсякдення, розчинити їх у тілесних відчуттях. Я надто мало тебе знаю, Читачу, і важко сказати, чи ти мандруєш коридорами університету з байдужою самовпевненістю, чи може, в силу давніх психологічних травм або непростих життєвих рішень цей універсум наставників і наставлюваних ятрить тобі душу, немов страшна мара. Так чи так, а інститут, який ти шукаєш, знаходиться десь там, куди ніхто не знає дороги, тебе скеровують то в сутерени, то на п’ятий поверх, і в які двері не поткнешся – доводиться зніяковіло вибачатися й виходити. Тобі здається, наче ти заблукав серед білих сторінок ненадрукованої книжки, з-поміж яких ніяк не можеш виборсатися.

Тобі назустріч волочиться юнак у довгому светрі. Побачивши тебе, він тицяє на тебе пальцем і питає: – Ти чекаєш Людмилу?

– А ви як знаєте?

– Зразу видно. Досить тільки глянути.

– То ви від Людмили?

– Ні, але я тут усюди ходжу, там одного спіткаю, там другого, щось побачу, щось почую – і в результаті вимальовується картина.