Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

І коли я рвучко відштовхнувся від супротивника і поволі, опираючись руками об поміст, звівся на ноги, увесь світ здавався мені чужим. Чужою сталася моя кімната, моя торба з манатками, краєвид із невеличкого вікна. Я боявся, що більше не зможу встановити тривкий зв’язок ні з чим і ні з ким. Мені схотілося піти знайти Бріґду, але я не знав, для чого: що я скажу їй, що зроблю, і що я хочу, щоб вона сказала чи зробила. Я йшов до Бріґди, думаючи про Звіду: мене манила дволика постать Бріґди-Звіди, і сам я був дволикий, коли повернувся спиною до Понко й пішов геть, марно пробуючи слиною змити з вельветової куртки пляму крови – його або моєї, з моїх розбитих губ або з його роз’юшеного носа.

Дволикий, я бачив і чув, як за дверима бенкетної зали стоїть пан Кавдерер, як він рукою креслить у повітрі широке півколо і каже: – І там я побачив їх, Кавні та Пітто, одному було двадцять два, а другому – двадцять чотири. А в грудях у них – суцільна рана. Стріляли шротом, як на вовків.

– Коли ж це трапилося? – питає дядько. – Ми й не знали.

– Перед тим, як рушати в дорогу, ми якраз справляли дев’ятини...

– А ми-то думали, там уже все вляглося, між вами й Озкартами. Думали, по стількох роках ви вже поставили хрест на ваших проклятих чварах.

Пан Кавдерер мовчав, уперши в порожнечу свої безвії очі. На його жовтому, немовби з ґутаперчі, обличчі не здригався жоден мускул. – Між Озкартами і Кавдерерами мир буває тільки в перервах між похоронами. А хрест ми поставили на могилі наших мертвих, і на хресті написано: «Їх убили Озкарти».

– А ви що, не такі самі? – кинув Бронко, в якого завжди свербить на язику.

– Озкарти теж пишуть на своїх могилах: «Їх убили Кавдерери». – А тоді, пригладивши пальцем вуса: – Тут Понко буде нарешті в безпеці.

Моя мати сплеснула руками і сказала: – Діво пресвята, а як же наш Ґрізві? Щоб вони, бува, й йому чого не заподіяли!

Пан Кавдерер махнув головою, не дивлячись їй у вічі: – Він не Кавдерер! Це ми в небезпеці, день і ніч!

Двері розчинилися. На подвір’ї в холодному скляному повітрі клубочилася пара від теплої конячої сечі. Дворовий хлопчак просунув у двері розчервоніле обличчя й оголосив: – Коляска готова!

– Ґрізві! Ти де? Давай хутчіш! – загукав дядько.

Я зробив крок уперед, до пана Кавдерера, який застібав ґудзики своєї плюшової шинелі.

ІІІ

Використання ножика до паперу справляє велику приємність для слуху, зору й дотику, а головне – дає певне інтелектуальне задоволення. Поступові в читанні передує рішучий жест, який розтинає неподатливу матерію книжки й відкриває доступ до її нематеріяльного єства. Входячи внизу помежи сторінками, лезо наполегливо просувається догори, лишаючи за собою довгу вузьку щілину вздовж берега книжки, низкою плавних ріжучих рухів перерубує одне за одним волоконця паперу. Веселим і привітним поскрипуванням добродушний папір вітає цього першого гостя, провісника тих незчисленних разів, коли руки читача або шалапутний вітер гортатимуть розокремлені сторінки. Найдужче опирається не боковий, а верхній або нижній згин, особливо, якщо він подвійний, – бо тут доводиться прикладати зусилля в протилежному напрямі, та ще й не з руки. Тут і папір не скрипить, а наче рветься з глухим тріском. Край розрізу трохи нерівний, шершавий, на ньому добре видно волокнисту структуру паперу. Коли провести пальцем по свіжому зрізу, з нього сипляться тонесенькі завитки стружки, ніжної, мов шумовиння хвиль на водоплеску. І коли ти мечем прорубуєш собі шлях через паперові бар’єри, то думаєш про те, скільки всього цікавого криє й ховає в собі слово: читати книгу – все одно що продиратися крізь хащі лісу.

Роман, який ти читаєш, зображає світ матеріяльний, опуклий, багатий на деталі. Захопившись читанням, ти механічно занурюєш ножа в товщу книжки: в читанні ти не осилив ще й першого розділу, а в розрізанні сторінок ти вже далеко попереду. І от, твоя увага напружена до краю, ти перегортаєш аркуш, щоб дочитати ключову фразу, перервану посередині переносом, – і бачиш перед собою дві білі сторінки.

Ошелешений, ти дивишся на цю нестерпно білу білість, що зяє, мов рана, і наче сподіваєшся, що це всього лиш обман зору, що це не в книжці, а в очах у тебе біла пляма, і за нею от-от почне проступати полініяний рядками чорних букв прямокутник тексту. Ба ні, розгортка й справді сяє незайманою білістю, якої не торкався типографський шрифт. Ти перегортаєш наступний аркуш, і бачиш дві сторінки, віддруковані, як має бути. Ти гортаєш далі: білі, віддруковані, білі, віддруковані – і так до самого кінця. Типографські аркуші були відбиті тільки з одного боку, – і в такому вигляді й були зброшуровані та оправлені.