Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Безпечніше було б обмежитись на тому, що ти читав учора ввечері, на книжці, яку ви обоє тримаєте в руках і яка має компенсувати вам недавнє розчаровання. – Лишається тільки сподіватися, – кажеш ти, – що цим разом нам попався нормальний примірник, і в ньому всі сторінки на своєму місці, так що нам не доведеться кидати усе на півдорозі, як то буває, коли... – (Коли що? До чого ти це кажеш? Що ти верзеш?) – Словом, я гадаю, за другою спробою ми вже її дочитаємо, а дочитавши – лишимося задоволені.

– О, так, – відказує вона. Ти чув? Вона сказала: «О, так». Твоя черга закидати гачок.

– Маю надію, ми з вами ще побачимося. Я бачу, ви тут частенько буваєте, то може якось побалакаємо, обміняємося враженнями. – А вона відповідає. – З задоволенням.

Ти прекрасно знаєш, до чого ти гнеш, ти розкинув на неї невидиму сіть. – Вчора ми купили книжку Кальвіно, а виявилося, це Базакбаль. А тепер, чого доброго, виявиться, що цей Базакбаль – то насправжки Кальвіно. От сміху буде.

– Та боронь боже. Якщо так, ми подамо на видавництво в суд!

– Слухайте, а чого б нам не обмінятися телефонами? – (Ось до чого ти провадив, о Читачу, обвиваючись навколо неї, мов та гримуча змія, що заворожує жертву своїм торохкотанням!) – І коли виявиться, що в когось із нас бракований примірник, буде кого покликати на допомогу... Удвох маємо більше шансів зібрати повний комплект сторінок.

Ну ось, ти це сказав. Чи ж не природньо, що завдяки книжці між Читачем і Читачкою зароджується солідарність, спільність, зв’язок?

Можеш іти з книгарні, задоволений собою – ти, що твердив, ніби минули ті часи, коли від життя можна було сподіватися чогось хорошого. Тепер ти виношуєш на душі два бажання, кожне з яких сповнює тебе радісними надіями. Перше бажання пов’язане з книжкою, – ти хочеш нарешті продовжити перерване читання. Друге пов’язане з номером телефону, – ти хочеш знов почути то високе, то приглушене бреніння її голосу, коли вона відповідатиме на перший твій дзвінок. Це буде скоро, – може, вже завтра ти скористаєшся цією книжкою як благенькою приключкою і подзвониш до неї, щоб запитати, сподобалось їй чи ні, щоб сказати, скільки сторінок ти прочитав або не прочитав, щоб умовитися з нею про побачення...

Хто ти, Читачу, скільки тобі років, який є твій цивільний стан, яка професія і скільки ти заробляєш – питати про це було б неввічливо. Це твої особисті справи, розбирайся з ними сам. Що важливо, то це той стан душі, із яким ти в затишку свого дому пробуєш віднайти абсолютний спокій, щоб можна було з головою поринути в читання. Ти простягаєш ноги, тоді підбираєш їх під себе, тоді знову випростовуєш. Але сьогодні щось не так, як було вчора. Ти більше не самотній у своєму читанні: Ти думаєш про Читачку, яка в цю мить теж розгортає книжку, і поряд із романом, який можна прочитати, вимальовуються обриси роману, який можна пережити, – можливого продовження твоїх стосунків із нею, чи то пак можливого початку цих стосунків. От як сильно ти змінився від учора – ти, який завжди стверджував, що книжка, річ солідна й певна, яка завжди там де ти її поклав і якою можна втішатися без ніякого ризику, є далеко цінніша за всякий там життєвий досвід, завжди скоробіжний, мінливий, суперечливий. Отже, книжка стала інструментом, посередником у спілкуванні, місцем зустрічі? Що ж, це не означає, що читання стане менш захопливе. Може, якраз навпаки, сила його впливу навіть збільшиться .

У цього примірника – нерозрізані сторінки. Це перша перепона, що протиставляється твоєму нетерпінню. Озброївшись ножиком до паперу, ти почишаєш проникати в таємниці книги. Рішучим змахом руки ти вганяєш ножа між титульною карткою і початком першого розділу. І тут...

І тут ти з перших рядків бачиш, що роман, який ти тримаєш у руках, не має нічого спільного з тим, який ти читав учора.

НЕПОДАЛІК ОД ХУТОРА МАЛЬБОРК

Запах смаженого витає над розгорнутими сторінками, а як бути точним, запах засмажки, цибуляної засмажки. Ще трохи чути паленим: синюваті прожилки, якими помережана цибуля, на вогні робляться брунатні, а тоді темно-коричневі, особливо бережок, краєчок кожного з дрібно покришених шматочків цибулі чорніє перше, ніж встигає зарум’янитись – то цибуляний сік, обвуглюючись, міниться химерною палітрою кольорів та запахів. Та усе перебиває густий дух олії, яка кипить на сковороді з легеньким шкварчанням. Ріпакової олії, уточнює автор. Він узагалі описує все дуже точно – і всю номенклатуру наявних предметів, і враження, яке ці предмети справляють, і всі ті страви, що готуються на фаєрках кухонної плити у відповідному, саме для них призначеному й докладно поіменованому посуді: те на сковороді, те на жаровні, а те в казанку або ще в чомусь, і маніпуляції, що вимагаються для їх приготування: щось там викачати в борошні, збити яйця, покраяти огірок на тоненькі плястерки, нашпигувати курку, нарихтовану для печені, шматочками сала. Тут усе дуже конкретне й опукле – видно, автор добре знає, про що пише. В кожному разі, саме таке враження в тебе складається, хоча в тексті йдеться про химерні чужоземні страви, яких ти ніколи не куштував, ба й чути про них не чув – такі химерні, що й назви їх перекладач не знав як перекласти, а тому лишив як є. І читаючи про те, як парує і булькає «скоблениця», ти ладен присягтися, що таке їстиво справді існує, ти виразно вчуваєш його смак, – хоча в тексті про смак ані слова. Скоблениця видається тобі трохи кислуватою, може тому, що сама назва з її химерним звучанням і викликані нею дивні асоціяції віддають якоюсь кислинкою, а може тому, що в розгорнутій перед тобою симфонії запахів, смаків та слів була б до ладу кислувата нотка.