Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Вона озирається, видно, глузуючи з мене. Я киваю на неї. Кутики її вуст ледь-ледь піднімаються, наче вона збирається усміхнутися, а тоді завмирають: може вона передумала, а може, тільки так і всміхається.

– Не знаю, чи це комплімент, але даймо, що так. І що ж далі?

– А далі – ось я, тут, тепер, із цією валізою.

Це вперше я згадав у розмові валізу, хоч вона ні на мить не йде мені з голови.

А вона: – Сьогодні – день квадратових валізок на коліщатах.

Я спокійний, незворушний. Питаю: – Що ви хочете сказати?

– Нині я саме продала одну валізку, точнісінько, як ваша.

– Кому продали?

– Якомусь приїжджому. Як і ви. Пішов просто на вокзал, на поїзд. З порожньою валізкою, допіро купленою. Достоту як ваша.

– Що ж тут дивного? Хіба ви не валізками торгуєте?

– Таких, як оця, тут ніхто не купує. Відколи я їх завезла, ще жодної не спродала. Не подобаються людям. Або не треба нікому. А може, у нас ще про такі не знають. Ця модель, певно, досить зручна.

– Тільки не для мене. Я от сиджу і думаю, як чудово я міг би провести сьогоднішний вечір, аж тут – бабах, згадую за цю махину, що я мушу волочити за собою. І вже мене як до землі прибило, нічого більше не хочеться.

– То чого ж ви не лишите її де-небудь?

– Може, в крамниці з валізками? – кажу.

– А чом би й ні? Одною більше, одною менше.

Вона встає з табурета, поправляє перед дзеркалом комір і пасок.

– Якщо за годинку-півтори я проходитиму десь поблизу і постукаю в віконницю – ви почуєте?

– Спробуйте.

Ні з ким не прощаючись, вона виходить надвір.

Доктор Марне кидає міні-більярд і прямує до бару. Хоче глянути мені в лице, почути ущипливі натяки завсідників, побачити адресовані йому глумливі посмішки. Та за столиками кожен заклопотаний своїм: вони роблять ставки, ставки на нього, і їм однаково, що він стоїть і слухає. Навколо веселощі, перешепти, поплескування по плечах. Хтось травить бородаті анекдоти, хтось пробує когось підколоти, але доктор Марне оточений незримою границею, якої ніхто не зважується переступати: не тільки тому, що Марне – медик, начальник санстанції чи щось таке, а й тому, що він хороша людина. А може тому, що він такий безталанний, а проте, несучи тягар своїх негод, лишається хорошою людиною.

– Комісар Ґорін сьогодні перебив усі ставки. Пізно як ніколи, – каже хтось, бо саме цієї миті до бару заходить комісар.

Зайшов. – Привіт товариству! – Підступив до мене, скинув поглядом на валізу, на газету в кишені, процідив крізь зуби: – Зенон Елейський, – і пішов до автомата з цигарками.

Мене хтось виказав? Чи, може, цей поліцейський працює на нас? Я прямую до автомата, наче теж хочу взяти пачку курива.

Він до мене: – Жана шльопнули. Мотай відсіля.

– А валіза? – питаю я.

– Валізу забирай з собою. Тепер вона нам ні до чого. Сядеш на експрес об одинадцятій.

– Він же тут не зупиняється...

– Зупиниться. Іди на шостий перон. У сам кінець, аж до вантажної платформи. Маєш три хвилини.

– Але...

– Бігом, а то я буду змушений тебе заарештувати.

Наша організація могутня. В її руках і поліція, і залізниця. Я тягну валізу містком через колію, виходжу на шостий перон. Іду вздовж перону. Вдалині видніється товарна платформа, крізь туман і темряву проступають обриси залізничного переїзду. Комісар стоїть у дверях бару і проводжає мене поглядом. Експрес мчить на повній швидкості. Пригальмовує, спиняється, ховаючи мене від комісарових очей. Тоді рушає.

ІІ

Ти прочитав уже сторінок тридцять і не на жарт захопився. Та раптом ти зауважуєш: «Гм, ця фраза здається знайомою. І взагалі, у мене таке враження, що весь цей пасаж я десь уже читав». Все ясно: певні мотиви пронизують роман червоною ниткою, текст сплетений з повторів, у яких віддзеркалюється круговерть часу. Такий читач, як ти, не ловить ґав і помічає всі ці хитрощі, всі ці письменницькі штучки – ти бачиш авторові задуми, як на долоні. Та все ж, ти трохи розчарований. Тільки-но ти по-справжньому втягнувся, як автор вирішив козирнути цим заїждженим фокусом – слово до слова повторити цілий абзац. Абзац, кажеш? Та тут повторюється щонайменше сторінка, візьми порівняй – він не змінив ані коми. А наступна сторінка? Те саме – слово в слово те саме, що ти вже читав.

Хвилиночку. Поглянь-но на номер сторінки. Хай йому чорт! Та ж після 32-ї іде 17-а! Ти гадав, що це така мудрована манера письма, – а це просто-на-просто типографський брак: ті самі сторінки зброшуровані два рази. Під час брошурування сталася накладка: книжка, як відомо, друкується великими аркушами, по шістнадцять сторінок на кожному, а потім ці аркуші складають увосьмеро – в зошити. Далі зошити брошурують – зшивають докупи й оправляють – і могло статися, що під одну оправу потрапило два однакові зошити. Такі випадки бувають досить часто. Ти гарячково гортаєш книжку, щоб знайти сторінку 33, якщо вона взагалі там є. Два однакові зошити – це не така вже й непоправна вада. Непоправною вона стає тоді, коли одного з зошитів немає взагалі. Може, він потрапив до іншого примірника, в якому цей зошит буде зброшурований два рази, а того іншого – бракуватиме. Хай там що, а тебе кортить читати далі. Ти знати нічого не хочеш – ти дочитав до найцікавішого, тут не можна пропускати ні рядочка.