Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Здається, головне заняття відвідачів бару – битися об заклад. От, один з них каже: Ану, давайте в заклад, хто перший сьогодні заявиться – доктор Марне чи комісар Ґорін? А другий: А хто вгадає, що зробить наш доктор Марне, щоб не наткнутись на свою колишню половинку: піде грати в міні-більярд чи сяде заповнювати спортлото?

У моєму становищі годі що-небудь передбачати: я не можу сказати, що трапиться зі мною в наступні півгодини. Взагалі, я не можу навіть уявити собі життя, в якому завжди стається або те, або інше, і обидва варіянти наперед відомі, так що лишається тільки робити ставки.

– Не знаю, – кажу я тихо.

– Не знаєте – що? – питає вона.

Мені здається, що ця думка з тих, які можна й висловити, а не просто заховати там, де я ховаю всі свої думки, – висловити жінці, що сидить тут, поруч, за прилавком бару, – це та сама, що торгує галантереєю, і я давно вже хотів зав’язати з нею розмову. – У вас тут завжди – так?

– Ні, зовсім ні, – відповідає вона, і я знав, що саме так вона й відповість. Вона каже, що нічого й ніколи не можна передбачити, ні тут, ні де інде. Звісно, щовечора о цій порі доктор Марне зачиняє амбулаторію, а комісар Ґорін закінчує чергування в комісаріяті поліції, і обоє завжди прямують сюди. Хтось прийде раніше, хтось пізніше – але що з того?

– У кожному разі, ніхто, як бачу, не сумнівається, що доктор воліє не попадатись на очі колишній пані Марне? – кажу я.

– Колишня пані Марне – це я. – відказує вона. – Не вірте всьому, що балакають.

Тепер уся твоя увага, читачу, зосередилася на жінці. Уже кілька сторінок поспіль ти, чи я, чи, краще сказати, – автор ходить коло та навколо цієї жінки, присутньої так відчутно, але водночас незримо, і ти все ждеш, коли цей примарний жіночий образ набере плоті й крови – так само, як набирають плоті й крови всі жіночі образи на сторінках романів. І твоє, читачу, нетерпляче дожидання підштовхує автора до цеї жінки, і навіть я, що маю в голові зовсім інші клопоти, не вдержався, щоб не почати з нею розмову, яку треба буде перервати якомога скорше, – і піти, щезнути. Ти, звісно ж, хотів би дізнатися більше про те, яка вона з себе, але на друкованих сторінках проступають хіба що окремі деталі: її вид захований за цигарковим димом і густим волоссям, і важко сказати, що криється за гірким виразом її вуст, крім самої цієї гіркоти.

– А що балакають? – питаю я. – Я нічого такого не чув. Знаю тільки, що у вас галантерейна крамниця, без неонової вивіски. Але не знаю навіть, де.

Вона пояснює. Це крамниця з галантереєю, валізами й іншими дорожніми знадобами. Не на привокзальному майдані, а далі, в бічному провулку коло вантажної платформи, там де залізничний переїзд.

– А чого це вас цікавить?

– Знаєте, я хотів би приїхати сюди раніше. Пройшовся б темною вулицею, побачив би світло у вашій крамниці, зайшов би на вогник, запитав би – чи не помогти вам опустити віконниці.

Вона сказала, що крамниця вже зачинена й віконниці опущені, але вона повинна ще вернутися туди, щоб зробити облік товару, і затримається допізна.

Люди в барі жартують і плескають одне одного по плечах. Один заклад хтось уже виграв: у приміщення зайшов доктор Марне.

– Комісар сьогодні спізнюється... З чого б це раптом?

Доктор заходить і широким жестом вітається з присутніми. Його очі не затримуються на жінці, та він, ясна річ, помічає незнайомця, який розмовляє з нею. Доктор іде в глибину бару, повернутий спиною до прилавка. Кидає монету в міні-більярд. Отут-то я, що мав би лишатися непоміченим, – був вивчений, сфотографований очима, від яких не сховаєшся, – очима, що не забувають нікого й нічого, пов’язаного з цією жінкою, предметом докторових ревнощів і душевних мук. Досить хоч раз побачити погляд цих очей, трохи шорсткий, трохи млосний, щоб зрозуміти: драма, що розігралася між доктором і його дружиною, далека від завершення. Він щовечора приходить сюди в бар, щоб дивитись на неї, щоб вередити стару рану, а може, щоб знати, хто сьогодні проводжатиме її додому. А вона, либонь, щовечора приходить у бар навмисне для того, щоб завдати йому болю, – а може, з надією, що він призвичаїться до болю, і біль стане для нього простою звичкою з отим присмаком порожнечі, який повсякчас учувається на її вустах та в її житті.

– Знаєте, чого б мені хотілося понад усе на світі? – кажу я, бо тепер уже нема іншого виходу, як вести розмову далі. – Повернути назусп’ять усі годинники.

Вона відповідає щось банальне: – Досить тільки пересунути стрілки. – Ні, я маю на увазі – силою думки, зосередившися, зупинити час і повернути його назад, – кажу я, хоча неясно: чи я справді кажу це, чи тільки хотів би сказати, чи, може, то автор так тлумачить ті уривки фраз, що я мурмочу. – Коли я приїхав сюди, то перше, що спало мені на гадку: може, мені таки вдалося зусиллям думки повернути час на сто вісімдесят градусів. І ось я на вокзалі, з якого вперше поїхав колись у світ, а тут усе лишилося таке самісіньке, як було, геть нічого не змінилося. Усі ті життя, що я міг би прожити, починаються тут. Тут – дівчина, що могла б стати, але не стала моєю дівчиною, з тими самими очима, тим самим волоссям...