Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Сьогодні пан Кавдерер сказав мені, що збирається ненадовго поїхати з міста і шукає, кому б довірити відповідальне завдання – знімати покази з приладів. Говорячи це, він, ніби між іншим, запитав мене, чи не хотів би я, цікавости ради, навчитися зчитувати дані метеопаратури – якщо так, то він залюбки навчив би мене. Я, здається, не відповів йому ні «так», ні «ні», в кожному разі, я спробував ухилитися від однозначної відповіді, але не минуло й хвилини, як я вже стояв поруч нього на підніжку, а він пояснював мені, як визначати максимуми й мінімуми, коливання тиску, кількість опадів та силу вітру. Словом, я й незчувся, як мене завербували грати роль метеоролога протягом кількох найближчих днів – починати я мав завтра о дванадцятій. Моя згода була трохи вимушена: мені не дали часу подумати, а говорити йому, що важливі справи не вирішуються так-от з наскоку, теж якось не випадало. Утім, я б не сказав, що це доручення було мені не до душі.

Вівторок. Сьогодні зранку я вперше заговорив із панною Звідою. Покладені на мене обов’язки метеоролога, безперечно, допомогли мені подолати нерішучість. Просто, це вперше за весь час мого перебування в Петкво у моєму житті з’явилося щось наперед визначене, щось, чого я не міг легковажити. Тому-то, хоч би як поточилася моя розмова з дівчиною, за чверть дванадцята я мусив би сказати: «О, геть забув, – я маю бігти на метеостанцію, пора знімати покази апаратури». І попрощався б – може з жалем, а може з полегшею, але будь-що-будь з упевненістю в тому, що я повинен учинити саме так, а не інакше. Ще вчора, коли пан Кавдерер запропонував підмінити його, я невиразно передчував, що це доручення підштовхне мене до розмови з панною Звідою, але тільки тепер усе прояснилося, – начебто прояснилося.

Панна Звіда малювала морського їжака. Вона сиділа на краю молу, на складаному стільчику. Їжак перекинувся на прибережнім каменюччі й розкрився: він судомно випинав голки, силкуючись випростатися, але все марно. На малюнку, який уже встигла начеркати дівчина, у грі світла й тіні, в обрамленні густо накладених різких штрихів було видно, як надимається і скорочується волога м’якоть молюска. Я гадав поговорити з нею про кшталти молюсків як приклад оманливої гармонії, оболоки, що приховує правду природи, але тепер це було не до речі. І рисунок, і сам молюск справляли неприємне, до болю тяжке враження, – наче дивишся на нутрощі, вивалені з розпоротого трупа. Я зав’язав розмову, сконстатувавши, що нема нічого важчого для рисування, ніж морські їжаки. І все одно, з якого боку на них дивитися: згори чи зісподу, на вкриту голчастим панциром спинку чи на рожеву м’якоть черева – незважаючи на властиву молюскам променеву симетрію, погляд художника не знаходить, за що зачепитися, не бачить жодного чіткого обрису, що міг би бути відтворений розчерком олівця. Вона одказала, що малює осоружного молюска, бо цей образ, як мана, являвся їй у снах, і вона хоче його позбутися. Прощаючись, я запитав, чи можна буде й завтра застати її тут, на березі. Вона сказали, що на завтра в неї інші плани, але післязавтра вона знову вийде на прогулянку, озброївшись альбомом та олівцями, і я неодмінно її зустріну.

Коли я порався коло барометрів, до повітки з приладами приступило двоє чоловіків. Я їх ніколи перед тим не бачив: обоє з ніг до голови закутані в чорних пальтах, з відкоченими попід шию комірами. Вони запитали мене, чи немає пана Кавдерера, куди він поїхав, чи я не знаю, як із ним зв’язатися, і коли він повернеться. Я сказав, що нічого не знаю, і запитав їх, хто вони такі й чого вони мене розпитують.

– Це не має ніякого значення, – кинули вони з-за спини, віддаляючись.

Середа . Я пішов до готелю, щоб передати для панни Звіди букет фіялок. Портьє сказав, що дівчина пішла кудись іще вдосвіта. Я довго блукав околицями, сподіваючись натрапити на неї. На плацу перед фортецею застоювали чергу родичі ув’язнених: сьогодні в тюрмі день побачень. Серед убогих молодиць із хустками на головах та заплаканих дітлахів я побачив панну Звіду. Її вид був закритий чорним серпанком, що спускався з крисів капелюшка, але її постать годі було не впізнати: гордо піднята голова, висока і струнка шия.

У закутку подвір’я, мовби наглядаючи за чергою, стояло двоє чоловіків у чорному, тих самих, що розпитували мене учора на метеостанції.

Морський їжак, жалобний серпанок, двоє незнайомців: чорний колір повсякчас супроводжує мене, він являється мені в таких обставинах, що я не можу його не завважити. Для мене чорне – поклик ночі. Я подумав, що віддавна вже намагаюся прогнати із свого життя усяку темряву. Відколи лікарі заборонили мені виходити надвір після заходу сонця, я геть замкнувся в денному існуванні. Та річ не тільки в цьому: у світлі дня, в цьому розсіяному, блідавому, не скаламученому тінями сяянні я знаходжу свою темряву, чорнішу за ніч.