Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

Середа, ввечері . Щовечора я коротаю перші години темряви, черкаючи пером по цих сторінках, яких, мабуть, ніхто й ніколи не прочитає. Прозора куля із скломаси, що звисає з стелі в моєму номері в пансіонаті «Куджива», освітлює плавний біг мого письма – може, надто нервового, щоб майбутній читач зумів його розібрати. Може, цей щоденник побачить світ через багато-багато років після моєї смерти, і на той час наша мова зазнає непередбачуваних змін, тож декотрі слова та звороти, яких я часто вживаю в своєму писанні, звучатимуть для читача дивно й не зовсім зрозуміло. Так чи так, а той, хто знайде мого щоденника, матиме наді мною незаперечну перевагу: будь-яку писану мову можна відчитати, добути з неї лексику й граматику, розчленувати її на фрази, перекласти чи переповісти ці фрази іншою мовою. А я, натомість, силуюся прочитати безконечну в’язь речей, які день-у-день остерігають мене про те, що замислив супроти мене світ. Я просуваюся навполапки, знаючи, що нема такого словника, який допоміг би перелити у слова всю ваготу захованих у речах туманних натяків. Я хотів би, щоб ця круговерть передчуттів і підозр була для читача не випадковою перешкодою в розумінні, а самою суттю того, що я пишу, а він читатиме. Можливо, цей читач, маючи за плечима докорінно інші інтелектуальні навики, з трудом слідкуватиме за ходом моїх думок. Та це не істотно. Важливо, щоб йому передалося те зусилля, яке я мушу докладати, щоб відчитати між рядками речей розпливчастий сенс того, що мене чекає.

Четвер . – Завдяки спеціяльному дозволові директора, – пояснила мені панна Звіда, – я можу приходити в тюрму у дні відвідин і сидіти за столом у кімнаті для побачень з моїм альбомом і вугільним олівцем. Простодушна людяність родичів, що приходять на відвідини, дає багато цікавих сюжетів для замальовок з натури.

Я її ні про що не питав, – дізнавшися, що я бачив її вчора коло тюрми, вона сама почулася зобов’язаною пояснити свою присутність в такому місці. Щодо мене, то я волів би, щоб вона нічого не пояснювала, – я не любив зображення людських постатей і я навряд чи спромігся б на влучний коментар, якби вона їх мені показала. А втім, вона їх не показувала. Я вирішив, що ці малюнки зберігаються в окремій папці, і дівчина, йдучи, лишає її в наглядацькій, бо ж учора – я добре запам’ятав – вона не мала з собою ані альбому в твердій палітурці, з яким вона нерозлучна, ані пенала з олівцями.

– Якби я вмів малювати, то не малював би нічого іншого, як тільки форми неживих предметів, – сказав я з рішучістю в голосі, бо хотів змінити тему, а крім того й справді, я з натури схильний добачати в непорушному стражданні речей дзеркало моєї душі.

Панна Звіда одразу ж дала взнаки, що поділяє мою думку: вона, мовляв, дуже хотіла б намалювати одну з тих невеликих чотирилапих кітвиць, – рибалки ще звуть їх «кішками». Вона показала мені кілька таких кітвиць, коли ми проходили повз рибальські баркаси, пришвартовані до молу, і пояснила мені, як тяжко намалювати оті чотири гаки – кожен під іншим кутом, з іншої перспективи. Я збагнув: кітви, що так раптово привернули мою увагу, криють у собі якесь послання, яке я повинен розшифрувати. Це заклик зупинитися, зачепитися за щось, сягнути дна, – словом, покласти край моєму блуканню по хвилях, ширянню по верховодді. Однак це тлумачення все ж не єдино можливе: то міг би бути й поклик одчалювати, сміло рушати в чисте море. Сама форма цих кітвиць: чотири приплюснуті зазубні, чотири залізні руки, пообтирані об підводне каміння, – остерігала мене, що ніяке рішення не минеться гладко, без тертя й без болю. Єдиною полегшею було те, що йшлося не про важку глибоководну кітву, а про похватну прибережну кітвицю: я не повинен був раз і назавжди зректися молодечої безтурботности, треба було тільки, щоб я перевів подих, замислився, заглянув у темні глибини своєї душі.

– Щоб я могла замалювати цей предмет з усіх боків, у всіх ракурсах – сказала Звіда, – я мусила б мати його при собі. Щоб обдивитися його, освоїтися з ним... Як ви гадаєте, можна купити в рибалок таку кітвицю?

– Можемо запитати, – одказав я.

– А може б ви спробували купити її для мене? А то мені самій якось ніяково: щоб міська дівчина та й цікавилася рибальською снастю, - хтозна, що про мене й подумають...

Мені уявилося, як я дарую дівчині залізну кітву, немовби це букет квітів: у цьому образі, в його недоладності було щось кричуще, жорстоке. Тут, безперечно, теж було якесь приховане знамення, та я ніяк не міг його збагнути. І пообіцявши собі, що обміркую це питання на дозвіллі, я відповів «гаразд, спробую».