Итало Кальвино - Якщо подорожній одної зимової ночі

– Було б добре, якби кітвиця була разом із швартовим тросом, – уточнила Звіда. – Я можу цілісінькими годинами малювати змотаний канат і нітрохи не втомлююсь. То ви вже постарайтесь узяти якнайдовший: метрів десять, ні, краще двадцять.

Четвер, увечері. Лікарі дозволили мені вживати алкогольні напої в помірних кількостях. Щоб одсвяткувати цю новину, навзаході сонця я прийшов у трактир «Зоря Свазії» і взяв склянку теплого рому. Коло прилавку повсідалися рибалки, митники, портові робітники. Через шум і гомін розмов пробивався голос літнього чоловіка в однострої тюремного наглядача. Той був уже добре під чаркою і ніс якусь маячню: – Щосереди до мене приходить одна напарфумлена панночка і тицяє мені купюру в десять крон, щоб я лишив її наодинці з арештантом. А в четвер я спускаю ці десять крон отут із вами. Я коли час побачення кінчається, панночка йде, але все її чепурне плаття вже наскрізь просякло тюремним смородом. А арештант, вертаючись до камери, забирає на своїй в’язничній робі пахощі панноччиних парфумів. А мені лишається запах пива. Життя – не що інше, як обмін запахами.

– Життя – це, так би мовити, теж свого роду смерть, – втрутився інший п’яний, що з фаху був – як небавом виявилось – гробарем. – Я просякаю тут запахом пива, щоб заглушити запах смерти, який мене переслідує. Ну а запах пива – його заглушить тільки запах смерти, я то вже знаю, не одному пиякові копав могилу.

Я потрактував цей діялог як осторогу, заклик бути сторожким і чуйним: світ валиться, розпадається і намагається й мене потягти за собою, в небуття.

П’ятниця . Пропозицію продати «кішку» рибалка сприйняв із великим підозрінням: – А пощо воно вам треба? Що ви робитимете з кішкою там, на березі?

Питаннячка досить безцеремонні. Я мав би відповісти: «Щоб малювати її», але я розумів, що панна Звіда соромиться демонструвати свої мистецькі інтереси людям, нездатним їх оцінити. З мого боку правдива відповідь звучала б: «Щоб розмірковувати над нею», але навряд чи рибалка зрозумів би мене правильно.

– Це вже моє діло, – одказав я. Попервах ми балакали досить приязно, зважаючи на те, що познайомились ми вчора ввечері у трактирі, аж раптом тон мого розмовника зробився різким і роздратованим.

– Ішли б ви лучче до торговця снастями, – одрубав рибалка. – Я свого знадобу не продаю.

З торговцем вийшла та сама історія. Тільки-но я спитав його про «кішку», як він одразу спохмурнів на лиці. – Ми не продаємо таких речей приїжджим, – сказав він. – Нащо нам клопоти з поліцією. Ще й 20 метрів канату... Не те, щоб я вас у чомусь підозрював, але не раз уже бувало: роздобудуть «кішку», закинуть у вікно камери, а на другий день там не дорахуються котрогось арештанта – утік...

«Тікати» – це одне з тих слів, що вмить накручують мій мозок, запускають механізм безконечних асоціяцій. Здається, блукання в пошуках кітвиці навело мене на шлях до втечі, преображення, воскресіння. Здригнувшись, я прогнав од себе думку про те, що в’язниця – символ моєї тлінної плоті, а втеча, що судилася мені, – це розлука душі з тілом, початок позаземного життя.

Субота . Сьогодні вперше за багато місяців я вийшов на двір, як уже споночіло. Я одважився на це не без побоювань. Найбільше я остерігався застудити голову, як це траплялося зі мною досить часто. Отож, виходячи, я надів на голову вовняного шолома, поверх нього – в’язану шапочку, а зверху на все це – фетрового капелюха. Отак утепливши голову, а крім того обмотавшись шаликом довкола шиї і ще одним – довкола попереку, надягнувши вовняного светра, вовняну камізельку та шкуратяну куртку і взувши чоботи з хутряною підкладкою, я почувався вже більш-менш безпечно. Ніч, як згодом виявилося, була м’яка й погожа. А я все думав і не міг збагнути: чому пан Кавдерер призначив мені зустріч на кладовищі, серед глухої ночі, і то так таємниче – за допомогою записки, яку мені передали під великим секретом. Якщо він уже повернувся, то чого ж ми не могли побачитися, як усе – ополудні на станції? А якщо він ще не повернувся, то хто ж тоді чекає мене на кладовищі?

Фіртку одчинив мені гробар, якого я бачив учора в таверні «Зоря Свазії». – Я шукаю пан Кавдерера, – мовив я йому.

А він мені: – Його тут немає. Але цвинтар – це якраз і є притулок тих, кого немає, тому заходьте.

Я попростував поміж надгробками, аж раптом коло мене з шерхотінням промайнула тінь. Прибулець загальмував і зіскочив з сідла. – Пане Кавдерер! – вигукнув я. Я був трохи ошелешений, побачивши, як він несеться серед могил на велосипеді з погашеною фарою.