Олег Романчук - Ультиматум

Однак Г. Лапчинський суперечить сам собі. У зверненні Народного Секретаріату за підписом народного секретаря Г. Лапчинського до робітників, селян і солдатів (Вестник Укр. Нар. Респ. - 1918. - № 17. - 25 янв.) чітко сказано: "...Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины, сегодня подошли к Киеву..."

Але знову-таки надамо слово Георгу Лапчинському: "20 січня (1918 року. - О.Р. ) тов. Ю. М. Коцюбинський і я виїхали з Харкова на Полтаву, щоб прилучитися до штабу Муравйова и репрезентувати там український радянський уряд під час походу на Київ ("а то Питеру неудобно вести войну", як висловився т. Зайцев на першій всеукраїпській нараді більшовиків у Києві. - О.Р. ). (...) В армії, що була під командою Муравйова, так само дуже мало спочатку було свідомого елементу, щодо будівництва української радянської держави та центральної української радянської влади. Значну частину складали в ній північні московські відділи або донецькі робітничі частини, а також частини Червоного козацтва, щойно організованого з українізованих частин, і червона харківська гвардія..."

Зауважимо, що позиція "Козацької думки" (від 29 січня 1918 року), яка стала українською військовою газетою, тобто відображала позицію Центральної Ради, була цілком демократичною щодо більшовиків: "I серед українського народу можуть бути більшовики; і вони можуть стоять у влади; все то допустимо і цілком нормально. Але поставити на чолі влади людей, яким чужі інтереси України, в серці яких нема любови до українського народу і які дивляться на цей народ, як на предмет експлуатації, - чи ж може український народ допустити подібне знущання над собою?" (Йдеться про Пятакова і Бош. - О.Р. ). Шовіністичні, великодержавні погляди щодо українського народу з боку Г. Пятакова і Є. Бош загальновідомі.

Цікаві спостереження зафіксовані в одного з учасників и очевидців тих буремних подій В. Аверина ("Октябрьская революция в Екатеринославе. Сентябрь 1917 - апрель 1918 гг." - Летопись революции. - 1927. - № 5-6):

"В ноябре 1917 г. из Екатеринослава в Москву к т. Муралову был командирован тов. Борис Ройзман с просьбой о выдаче оружия. Поездка увенчалась успехом. Было получено 10000 винтовок, 100000 патронов, 10 пулеметов и несколько сот наганов" (С.120).

"Утром (28 грудня. - О.Р. ) стало известно, что к нам идут на помощь красногвардейские отряды из Советской России, что они находятся всего в 40 верстах от Екатеринослава. Нужно было выиграть время до их прихода. (...) Приближалось время развязки. Приехали "москвичи" с артиллерией. Это подняло дух даже у тех, кто непрочь был из-за "гуманных" побуждений пойти на мировую с петлюровцами. Эта мировая в тогдашних условиях означала бы не что иное, как сдачу на милость "победителям" - капитуляцию" (С.122).

"Екатеринославские рабочие при поддержке московских красногвардейцев победили контрреволюцию в открытом бою" (С.123).

Ще одна цікава інформація з "Летописи революции" (1928. - № 1. - С.258):

"Лишь в середине декабря (во время Всеукраинского съезда Советов) гайдамаки были разоружены большевистскими отрядами Антонова-Овсеенко, и опасность переворота отпала. (...) Победа (в Катеринославі. - О.Р. ) над гайдамаками была одержана Красной гвардией. Победоносный исход восстания был ускорен той помощью, какую оказал ему московский отряд под командованием Егорова..."

На початку лютого 1918 року військо Муравйова підійшло до Києва. П'ять днів не вщухав жорстокий артилерійський обстріл міста. Не пригіинився він і тоді, коли в ніч на 8 лютого у штаб червоних з'явилась делегація від міської думи і повідомила про відступ війська Центральної Ради по Житомирському шосе.

Муравйов своїм наказом № 9 від 4 лютого 1918 року закликав "немилосердно винищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції". З приходом червоних у Київ у місті запанував справжній терор. "Солдати забивали кожного офіцера або юнкера, якого попадали на вулиці, - згадує Г. Лапчинський. - Далеко гірше стояла справа з переслідуванням прихильників Центральної Ради, бо наші вояки не завжди вміли добре розбиратися в цій справі і під час масового терору могли потерпіти замість радовців просто українські національні елементи, навіть прихильні до радянської влади. (...) Але терористичний ефект од п'ятиденного обстрілу, а потім од суто класової помсти революційного війська, що вигнало з Киева Центральну Раду, був такий дужий, що серед міщанської київської людности та серед обивательських шарів по цілій СРСР спогади про "жахливі муравйовські дні" в Києві набрали суто легендарного розміру. (...) Але в моїй пам'яті співучасника й свідка цих подій вони завжди зберігаються як цілком нормальна и доцільна форма масового революційного терору".