Олег Романчук - Ультиматум

- Га, піймався голубе!

Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, - тоді ж це просто на вулиці робилося,- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. (…)

Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Його хтось прийняв за полковника царської армії, та ще й «очевидець» знайшовся, що його добре в обличчя знав. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича.

Ображатися не випадало - стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи" (підкреслення моє. - О.Р. ).

I співали злюмпенізовані муравйовці и ремньовці, сунучи на Україну, на Київ:

Эх, яблочко, сбоку красное.

Что Украине конец –

Дело ясное...

"Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, набагато точніше пояснюється у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..."

I зовсім не випадково Володимир Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Уже тоді письменник помітив чорну тінь Сталіна - тодішнього "спеціаліста" з національного питания.

Ось лише кілька характерних епізодів з цього твору.

У велике провінційне українське місто на початку 1918 року прийшли московські більшовики. Атмосферу російського шовінізму тяжко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої більшовички Софії. Вона звертається до нього: "Дійсно, ви од страху, видно, зовсім збожеволіли".

У відповідь Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діями нової влади:

"Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий".

Інша картина. В колишній українській установі розташувався червоногвардійський штаб. На стіні висить портрет Тараса Шевченка. Побачивши його, більшовицький командир Подкопаев репетує:

"А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту отсюда! (Рушницею сильно б'є по рамі й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток). Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. (...) Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно".

Фактично цю ж саму думку продовжує інший більшовицький комісар Сорокін у розмові з Софією, яка запитує його:

"Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские книги?

С О Р О К І Н. Да, я.

С О Ф I Я. С какой целью?

С О Р О К I Н. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал вчера.

С О Ф I Я. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?

С О Р О К I Н. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму.

С О Ф І Я. Школы и учебники вы называете национализмом?

С О Р О К I Н. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сентиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышишь, товарищ? Беспощадно".

Чи не надто категоричний Володимир Винниченко? Та ж бо ні. В газеті "Червоний прапор", органі Організаційного Комітету фракції незалежних У. С. Д. Р. П., що виходила в Києві, в номері від 14 лютого 1919 року (в столицю України 5 лютого вступили червоні) читаємо:

"Але ми не визнаємо того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві. (...)

А ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.