Олег Романчук - Ультиматум

А ось що писали "ВІСТІ ВУЦВКу" від 9 березня 1923 року: "На Україні повітові Наросвіти з недовір'ям й підозрою ставились до українського вчительства. Доходило до того, що в школі заборонялось учням декламувати вірш Воробкевича "Мово рідна", байку Л. Глібова "Вовк та ягня" з огляду на те, що в ній згадуеться Вовк, який "неначе Комісар кричить", заборонялось співати Франкові "Шалійте...", навіть Шевченкову "Зоре моя вечірняя", бо в цій іпсні, мовляв, натякається на "нехрещених дітей".

Ну що тут скажеш...

Не минуло і трьох років з моменту оголошення Раднаркомом РРФСР ультиматуму Центральній Раді, як прямий його наслідок - спроба експорту "пролетарської революції" на Захід - згодом дуже влучно був змальований Уласом Самчуком в його романі-трилогії "Волинь" (Війна і революція. - Львів, 1935. - Ч.2. - С.253):

"...Нам ось тільки Варшаву... А там... Берлін, Париж... Котовського посадимо у Варшаві. Бульонному - Берлін... А Париж у царство Тухачевському. Над усім Лєнін із Троцьким управлятимуть... З Москви! Цілою Європою! Розумієш! (...) Москва центр усього. Вліво - Азія, вправо - Європа. А в Москві червоний прапор. Інтернаціонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: "Пролетарі всіх країв - єднайтеся!" Всіх країв. Розумієте?.."

Такою була позиція не тільки будьонівця з роману Самчука. Тож цілком закономірно, що в 1920 році Москва "робить соціалістичну революцію" для Польщі з далеким пролетарським прицілом на Берлін... Фактично повторювалась ситуація, що мала місце на Україні на початку 1918 і 1919 років - в обозі Червоної Армії їде маріонетковий польський уряд на чолі з "залізним" Феліксом. Однак, на відміну від "українського радянського уряду", що рвався до Киева, цей бутафорний польський уряд до Варшави не потрапив. Національна єдність поляків виявилась вищою за декларований Москвою "пролетарський інтернаціоналізм". Українцям такої єдності забракло... У своїй "Декларації" фракція незалежних Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (Червоний прапор. - 1919. - 22 січ.) цілком слушно констатувала, що "велика частина пролетаріату на Україні засліплена ще шовінізмом і імперіалізмом російського большевизму". При цьому слід зазначити, що ця фракція не підтримувала тогочасний український уряд. "Сучасний уряд України "Директорію" ми не піддержуємо", - йдеться у згаданій вище "Декларації" (Перший номер "Червоного прапора" вийшов у Києві 22 січня 1919 року, коли там ще перебував уряд УНР).

Натомість "Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України", експортоване з Росії, декларувало: "Ми переконані, що нашою революцією на Вкраїні ми даємо значну поміч нашим братам - московським робітникам і селянам, а також розв'язуємо революцію на Балканському півострові і Румунії, в Бессарабії, в Буковині, в Галичині, в Польщі та утворюємо економічну опору для перемоги пролетарської революції в Німеччині" (Червоний прапор. - 1919. - 15 лют.).

Протягом семи десятиліть політичні жерці маніпулювали версіями про революційність ситуації на Україні. Вони вправно затушовували обставини проголошення Радянської влади на Україні, що стала полігоном експорту політики "світової революції". Навіщо ми про все це згадуємо? Бо історії своєї ми, на жаль, не знаемо, у неї всі ці сім десятиліть ми не вчилися. А той, хто забув свою історію, як каже О. Солженіцин, приречений на її повторения, на повторения тих самих помилок, старих дурниць. А ми і досі на олтар ідеї продовжуємо приносити все ті ж жертви...

Та чи могло бути інакше? Сім десятиліть нашу історію формували або контролювали переможці Антанти і Колчака, Денікіна і Петлюри, Врангеля і білополяків, "звитяжці" колективізації і виконроби сталінської доби, прораби застою. В радянській історіографії десятиліттями панував метод социального замовлення для всенародного споживання, котрий свого часу влучно охарактеризував відомий російський історик і філософ Г. П. Федотов: "Історик одержує свої схеми готовими з якихось комітетів: йому залишається працелюбно і компетентно вишивати узори" (Знамя. - 1989. - № 12. - С. 212).

Історія Росії - це, по суті, постійна боротьба єдинодержавної і федеративновічевої сил. I ось що цікаво: Микола Костомаров, як і Карл Маркс, заперечував те, що Московська держава - це історично закономірний продукт розпаду Київської Русі. Лише за доби феодалізму спостерігалося відродження вічевих традицій Київської Русі: міста-республіки Псков і Новгород, а на Україні - "козацька республіка" (за висловом К. Маркса). Створення Російської імперії відбувалося в результаті боротьби з цими демократичними осередками.