Олег Романчук - Ультиматум

"Москва ж завжди хотіла бути державою централізованою, а не федеративною,- писав у своїй монографії "Гетьманування Самойловича" Микола Костомаров,- не такою державою, в якій кілька б національностей зв'язувались тільки єдністю верховної влади; такою була, так би мовити, споконвічна традиція Московщини, і від самого з'єднання України московські державні люди добивалися найтіснішої асиміляції прилученого краю і не залишали своею ласкою тих українців, що бажали догодити урядові, вдавали з себе прихильників такої політики".

Аналогічну концепцію взяв на озброення Сталін і К° - її плоди ми пожинаемо сьогодні.

Ще сім десятиліть тому М. С. Грушевським були поставлені питания, які, на жаль, не вирішені й досі: "Десятки літ федералізм був найстрашнішим жупелом і російського уряду, і великоросійської інтелігенції. I той і ся зжилися з ідеями централізму й унітарної держави, що в федералізмі бачили розділ держави, кінець державного зв'язку. Спеціалісти від державного права наводили 101 аргумент за те, що Росія не може бути перебудована на федеральну державу. Економісти й політики лементували про те, що вилучення України в федеровану одиницю відріже Росію від Чорного моря, від заліза і угля та приведе Великоросію до загибелі. Цілими десятиліттями українцям та іншим представникам недержавних народів Росії приходилось напружувати всі ресурси своєї красномовності, доводячи, що федералізація... не розриває ні економічних зв'язків, ні торговельної комунікації... В урядових кругах проповідь федералізму підтягувалась під поняття замаху на державну єдність... В великоруських громадських кругах від федеративної ідеї відвертались як від замаху на стан володіння "русской" інтелігенції, на економічні інтереси великоруського народу" (Літ.-наук. вісн. - 1919. - № 1. - С.13).

Процес реабілітації Істини, що перетворилась у свого антипода, складний і суперечливий, навіть драматичний. Але життя вимагає здійснити вибір, цього вимагає суспільство (що обрало перебудову), яке прагне самоорганізуватися в ефективно функціонуючу соціальну, політичну й економічну структуру, в реальну (не декларовану) демократичну, правову і конкурентно-спроможну систему, котра б, не відмовляючись від своїх ідеалів, нарешті зуміла б розкрити свій невикористаний потенціал. I як знати, можливо, тоді й справдяться слова Мирослава Ірчана, сказані ним ще у 20-ті роки: "В народі великої України захована давня верва, розмах. Це - народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він мае забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний мае свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія - колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув и на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході".

У цьому контексті сприймається і висновок відомого американського політолога Збігнєва Бжезінського: "Україна з її великим населениям і багатими сировинними ресурсами може становити найсерйознішу загрозу виживанню СРСР" (Родина. - 1989. - № 10. - С.82). Пам'ятаймо і про це!

Київ 1990

------------------------------------------------------------------------

[1] Лише в квітні 1990 року радянська сторона визнала факт знищення органами НКВС 15 тис. польських полонених офіцерів.

[2] Див. статтю автора "I все-таки - як загинув розвідник М. I. Кузнецов?" // Знання та праця. - 1990. - № 4-5.

[3] У російському тексті цієї ноти ще 5-й пункт такого змісту: "5. Вопрос о мире будет разрешен при участии Украинской Республики".

[4] Народний секретар Народного Секретариату України (Радянського уряду України. - О.Р. ) Георг Лапчинський у своїх спогадах (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.166) пише: "Обивательщина (Харькова. - О.Р. ) цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського (згадаємо, що нині, через десять років революції, києм доводиться вибивати з неї російський шовінізм!)»

[5] На січень 1918 року в Киеві перебувало 20 сотень «вільного козацтва».

[6] Обставини вбивства голови Київського військово-революційного комітету Леоніда Леонідовича Пятакова досі непрояснені. Незважаючи на цікаві документи, опубліковані в «Українському історичному журналі» (1990. - № 4. - С.95-99), запитання продовжують залишатися.