Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

— Маєш рацію, поза всяким сумнівом! — погодилась Агата.

— Боже милий, усе, що творять почуття, їхні земні багатства, оці бажання й радощі, вчинки і зради — просто лише через те, що вони спонукають! — разом з усім, про що довідуєшся й забуваєш, про що думаєш, мрієш і все ж таки знов забуваєш… Скільки ж бо в цьому краси — як у дереві, обліпленому яблуками найрізноманітніших кольорів! Але яке ж бо все й безформне та одноманітне — як те, що з року в рік однаково наливається й опадає!

Ульріх кивав головою, слухаючи цю сестрину відповідь, що пашіла запалом і покірністю долі.

— Усіма своїми творіннями й красотами, всіляким прогресом, але й усіма тривогами, а зрештою й усім своїм безглуздим коловоротом світ завдячує «смаковитій» частині почуттів, — підтвердив він. — До речі, чи ти знаєш, що під оцим «смаковитим» мають на увазі просто ту частку в кожному нашому почутті, яку посідають вроджені інстинкти? Отож, — додав він, — цим ми сказали, що саме інстинктам світ завдячує красою й прогресом.

— І своїми туманними тривогами, — докинула Агата.

— Зазвичай саме так і кажуть. Тому мені здається, що нам не варто випускати з уваги інше! Адже це принаймні несподівано, що своїм прогресом людина має завдячувати тому, що властиве, по суті, стадії тваринного розвитку! — Ульріх усміхнувся. Тепер він також звівся на лікоть і цілком обернувся до сестри, немовби надумав її просвітити; однак говорив він і далі стримано, як людина, котра, старанно добираючи слів, хоче спершу наставити саму себе. — В основі активних почуттів людини, — промовив він, — і ти справедливо казала тут про тваринні задатки, — лежать, безперечно, ті самі кілька інстинктів, які вже має тварина. Коли йдеться про головні почуття, то тут усе цілком зрозуміло: адже в голоді, гніві, радощах, упертості чи в коханні навряд чи яка-небудь психологічна запона приховає голе бажання!…

Здавалося, він говоритиме так і далі. Та хоч ця розмова — вона виникла з мрій на природі, з картини опалого цвіту, яка полишила в душі якийсь дивний, непримітно-одноманітний слід, — жодним словом не відвертала уваги від питання, вирішального для долі брата й сестри, а навпаки, від першого до останнього слова перебувала під впливом цього символу, якоїсь сповненої загадкового сенсу «події, в якій нічого не сподіялось», і точилася в атмосфері м’якої пригнічености, — хоч усе це так і було, наприкінці розмова все ж привела до протилежности такої головної ідеї і її емоційного відтінку, й це сталося тоді, коли Ульріх не стримався й наголосив не лише на шкідливій, але й на творчій дії глибоких інстинктів. Таку очевидну реабілітацію інстинктів, а воднораз, треба розуміти, й імпульсивної, діяльної людини загалом (бо це мало й такий сенс) могло породити, певна річ, «західне, європейське, фаустівське світосприйняття», зване так книжною мовою на відміну від будь-якого іншого світосприйняття, що тією ж таки самозаплідною мовою має називатися «східним» або «азіатським». Він пригадав ці фудульні модні слівця. Але брат із сестрою не мали ані наміру, ані взагалі звички такими десь підхопленими, ще не вкоріненими як слід слівцями надавати оманливого значення тому, що їх глибоко хвилювало; ні, все, що вони одне одному казали, вони казали щиро й переконано, навіть якщо воно й було народжене в захмарних емпіреях.

Тому під ніжний туман почуттів Ульріх з неабиякою втіхою підвів пояснення в дусі природничих наук; з утіхою (хоч це й скидалося на підтримку «фаустівської основи») насправді лише через те, що вірний природі розум обіцяв відкинути будь-які зайві ілюзії. Принаймні він натякнув на спробу дати таке пояснення. Тим більше дивно було, звичайно, що натякнув він на неї лише у зв’язку з тим, що назвав «смаковитим» у почуттях, але зовсім поза увагою лишив можливість застосувати таку думку й до несмаковитого, хоча спочатку надавав йому, певна річ, не меншої ваги. Цьому були свої причини. Чи то психологічний і біологічний аналіз цього боку почуттів видався йому важчим, чи то він остаточно прийняв його за лише прикрий допоміжний засіб — могло бути всяк; але найбільший вплив на нього справило інше; та він уже кілька разів це й передбачав після того, як тяжке Аґатине зітхання виказало прикру й відрадну суперечність між тривожними життєвими пристрастями в минулому й тією нібито неминущою пристрастю, яка привільно почувалася в одвічній позачасовій тиші пелюсткового завою. Бо — якщо повторити те, що він уже не раз на всі лади повторював сам, — не лише в кожному окремому почутті можна виділити два типи задатків, унаслідок і залежно від характеру яких воно може перерости в пристрасть; є ще й два типи людей, або кожна людська доля має свої періоди, які відрізняються один від одного тим, що в них беруть гору то одні задатки, то інші.