Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Те, чого вона відтоді зазнала, проти того, що було доти, не могло не видатися їй такою собі стриманою розповіддю; а втім, як же воно могло бути чимось більшим і виразнішим, коли вже втратило майже фізично-теплу безпосередність першої несподіваної думки про це! За таких умов Аґата вирішила обачливо поставитися тепер до мало не казкового захвату, який охопив її тоді в цьому парку. Вона не знала, чому пов’язувала з цим назву «Тисячолітнє царство». Це були емоційно-дзвінкі слова, майже відчутні на дотик, мов яка-небудь річ, однак для розуму вони лишалися недоступні. Тому вона могла поводитися з цим уявленням так, ніби Тисячолітнє царство могло настати будь-якої хвилини. Його називають також царством кохання, про це Аґата знала теж; проте аж останньої миті вона згадала про те, що обидві ці назви існують ще з біблейських часів і означають царство Господнє на землі, вже недалекий початок якого розуміють у цілком реальному сенсі. Ульріх, до речі, також, хоч і не вірив через те у Святе Письмо, іноді вживав цих слів так само невимушено, як і сестра; тож її це вже й геть не здивувало, тому що вона немовби наперед знала, як поводитись у Тисячолітньому царстві. «Там слід триматися тихо-тихо, — підказувала їй якась інтуїція. — Не можна дозволяти собі жодних бажань, навіть бажання запитувати. Треба забути й про кмітливість, з якою залагоджують справи. Треба позбавити свій розум усіх його знарядь і завадити йому слугувати знаряддям самому. Треба відібрати в нього всі знання і жадання; треба відмовитись від реальности й від прагнення звертатися до неї. Треба стримуватися доти, доки голова, серце й усе тіло обернуться на суцільну мовчанку. Та щойно такої найвищої самовідданости досягнеш, як зовнішній і внутрішній світи нарешті зійдуться, так наче клин, що стримів у всесвіті, розколюючи його, випав!…»

Можливо, вона міркувала й не зовсім тверезо. Але якщо прагнути по-справжньому, здавалося їй, то всього цього можна досягти; і вона зібралася на силі, так ніби хотіла прикинутись мертвою. Та згодом виявилося, що зовсім спинити думки, відняти голос у почуття й волі — завдання таке саме важке, яким у дитинстві було завдання не припуститися гріха між сповіддю і причастям; і після деяких зусиль Аґата відмовилася від цієї спроби взагалі. Вона піймала себе на тому, що трималася свого наміру лише зовні й що він уже давно не привертає її уваги. Тепер ця увага була прикута до питання, зовсім від усього цього далекого, просто жахливо далекого. Аґата вкрай безглуздо, навіть нестямно прагнучи цього безглуздя, питала себе: «Чи справді я була коли-небудь жорстока, зла, сповнена ненависти й нещасна?» На гадку їй спав один чоловік без прізвища; прізвища він не мав через те, що вона взяла його собі й забрала із собою. Подумавши про того чоловіка, вона відчула своє прізвище, як відчувають рубець на тілі; але ненависти до Гаґауера вона вже не відчувала й тепер повторила своє запитання з тією трохи сумною впертістю, з якою проводжають поглядом хвилю в годину відпливу. Де поділося бажання завдати йому мало не смертельної образи? Через свою неуважність вона те бажання майже втратила і, мабуть, гадала, що воно ще знайдеться десь поблизу. До того ж замінити собою те бажання ворожости міг, по суті, сам Лінднер; бо вона мимохідь думала й про нього і питала себе й про це. Можливо, цієї хвилини її здивувало те, як багато чого з нею вже сталося; адже молодим людям дивуватися з приводу того, як багато всього їм уже довелося відчути, просто властивіше, ніж старшим, хто до мінливости пристрастей і життєвих перипетій звик не менше, ніж до погодних змін. Але що могло взяти за душу Аґату так, як те, що тієї самої хвилини на тлі круговерті життя, плетениці його ситуацій і пристрастей, на тлі примхливого потоку почуттів, де молодість, сама про це майже не здогадуючись, у власних очах постає природно-прекрасною, — що на всьому цьому тлі знов загадково проступило кам’яно-ясне небо застиглої замріяности, від якої вона щойно прокинулась?

Отож думки її хоч усе ще й не полишали тієї похоронної процесії переквітлих пелюсток, однак уже не рухалися разом із нею і на її німотно-врочистий лад; ні, Агата міркувала «про се, про те», як це можна назвати на відміну від того душевного стану, що в ньому життя триває «тисячу років» без жодного помаху крил. Цю різниця між двома душевними станами вона бачила дуже виразно і трохи збентежено усвідомила, як часто саме про неї чи про щось дуже з нею споріднене вони з Ульріхом уже заводили мову. Не відводячи погляду від довколишнього видовища, Агата глибоко зітхнула й мимоволі спитала у брата: