Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Від цього поетичного хлоп’яцтва недалеко до жахів заклинання духів померлих; ще один шлях веде до мерзот справжньої некрофілії; третій, мабуть, — до патологічних протилежностей: ексгібіціонізму й насильства.

Порівняння ці, можливо, дивні й навіть вельми несмаковиті. Та якщо на це не зважати й поглянути на ці порівняння, сказати б, із медично-психологічного боку, то виявиться, що всі вони мають одне спільне: неможливість, нездатність, брак природної мужности або мужности жити природним життям.

З них можна також зробити висновок (коли вже задля цього вдаватися до ризикованих порівнянь), що мовчання, немічність чи будь-який інший ґандж партнера може призвести до навіженства душі.

Одне слово, загалом усе ж таки повторюється те, про що вже сказано: нерівноцінний партнер викривлює кохання; треба лишень додати, що вибрати такого партнера нерідко взагалі змушує саме викривлене почуття. І навпаки, партнер, який відповідає взаємністю, живий, активний, — такий партнер дає лад почуттям і визначає їх, а без нього вони звиродніють і обертаються на облуду.

А натюрморт? Хіба його дивовижна чарівливість — також не облуда? Чи мало не некрофілія неземного походження?

А проте така облуда помітна й у поглядах щасливо закоханих як вияв для них чогось найвищого. Вони задивляються одне одному в очі, не можуть одне від одного відірватись і чахнуть у бездонному й тягучому, як ґума, почутті!

Приблизно так, отже, почався їхній діалог; але в цьому місці нитка його, перше ніж потягтися далі, по суті, зависла, і то досить надовго. Вони справді поглянули одне на одного, й через це між ними запала мовчанка.

Та якщо потрібне зауваження, яке пояснило б цю ситуацію і взагалі ще раз виправдало б такі розмови й передало б їхній сенс, то можна, мабуть, сказати, що цієї хвилини Ульріх, як можна здогадатися, просто позбавив слова одну несподівану думку, а саме: що кохати зовсім не так просто, як намагається запевнити нас природа, довіряючи знаряддя для цього першому-ліпшому дилетантові з-поміж своїх творінь.

52. Подих літнього дня

Тим часом сонце підбилося вище; Ульріх з Аґатою покинули шезлонґи, мов човни на березі, у неглибокому затінку під будинком і лежали тепер на траві в парку, глибоко на дні цього літнього дня. Вони перейшли сюди вже досить давно, і, хоч обстановка довкола була інша, їхня свідомість цю переміну, по суті, не сприйняла. Не помітили вони, власне, й того, що їхня розмова стихла; вона просто зависла, навіть не лишивши по собі враження, ніби урвалася.

У сонячному світлі від гурту відцвілих дерев сніговим завоєм тихо плив потік мерхлих пелюсток; і подих, який ніс їх, був такий легкий, що не ворушився жодний листочок. Жодна тінь не падала звідти на зелень моріжка, хоч вона, здавалося, темнішала зсередини, мов очі. Ніжно й марнотратно вбрані молодим літом дерева й кущі, що стояли збоку чи утворювали задній план, справляли враження розгублених глядачів, які, заскочені зненацька й зачаровано позастигавши у своєму веселому одязі, брали участь у цій похоронній процесії і святі природи. Весна й осінь, мова й мовчання природи, навіть чари життя і смерти змішалися в цій картині; серця ніби спинилися, випурхнули з грудей і приєдналися до цієї німої процесії в повітрі. «І серце вийняли мені з грудей», — сказав один містик. Аґата саме згадала про нього.

Вона пам’ятала також, що прочитала ці слова Ульріхові з однієї з його книжок.

Це було тут, у парку, неподалік від місця, де вони тепер лежали. Спогад став повнішим. На думку їй спали й інші слова, що їх вона оживила тоді в його пам’яті: «Це ти чи не ти? Я не знаю, де я, і не хочу про це знати!» — «Я вичерпав усі свої можливості й дійшов до темних сил! Я закохавсь, не знаючи у кого! І серце в мене сповнене кохання й воднораз порожнє через нього!» Виходить, у ній знов залунали нарікання містиків, у чиє серце Господь проник глибоко, мов колючка, яку не здатні витягти нічиї пальці. Багато таких щасливих нарікань прочитала вона тоді Ульріхові. Тепер вона відтворювала їх, мабуть, не дослівно, пам’ять поводиться досить свавільно з тим, що хоче почути; але Аґата здогадалася, про що йшлося, й ухвалила рішення. Отже, такий загадково самотній і жвавий вигляд, як цього дня, коли осипається цвіт, парк колись уже мав; і було це саме тоді, коли серед Ульріхових книжок вона натрапила на оті містичні звірення. Час зупинився, тисячоліття тривало не довше, ніж змигнути оком, вона досягла Тисячолітнього царства, і, можливо, навіть давав себе відчути Бог. І поки вона — хоч самого часу вже й не мало бути — відчувала це поспіль, одне за одним, і поки брат, щоб вона не боялася цього сну, був поруч із нею — хоча простір, схоже, вже також перестав існувати, — світ, попри ці суперечності, здавалось, по вінця повнився просвітленням.