Роберт Музиль - Людина без властивостей. Том III

Ця думка приваблювала його, здавалося, чимось особливим. Ульріх ладен був спинитися на ній докладніше й навести численні приклади; та поки ще він обмірковував їх, щось інше, чого він не мав на увазі, але що, мов занесені з поля пахощі, оживило замислений шлях очікуванням, — щось інше майже помилково, здавалося, перевело його думки на те, що в малярстві терміном однієї з чужих мов називають nature morte, натюрморт, а по-німецькому — Stilleben, тобто «тихе життя».

— Це досить смішно, що людина цінує добре намальованого омара, — несподівано повів далі Ульріх, — або лискуче, мов дзеркало, виноградне гроно, або підвішеного за лапи зайця, поблизу якого щоразу виявляється ще й фазан; адже людський апетит уже сам собою смішний, а намальований апетит — ще смішніший, аніж природний.

І обоє мали відчуття, що таке продовження розмови пов’язане з їхньою темою глибше, ніж здавалося на перший погляд, і стосувалося того, чого вони не схотіли казати про самих себе.

Адже у справжніх натюрмортах — у речах, тваринах, рослинах, краєвидах і людських тілах, вигнаних до сфери мистецтва, — виказує себе щось інше, ніж вони демонструють, а саме таємничий демонізм мальованого життя. З-поміж таких картин є й знамениті, тож обоє знали, що на них зображено насправді; та краще вести мову не про певні картини, а про який-небудь їхній різновид, котрий, до того ж, не становить і школи, а постає безсистемно, з веління всесвіту. Аґата поцікавилася, за якою ознакою можна впізнати школу. Ульріх усміхнувся й, вочевидь не бажаючи називати яку-небудь вирішальну прикмету, неквапно, але без вагань промовив:

— Невиразне, безкінечне, хвилююче відлуння!

І Аґата його зрозуміла. Таке відчуття, ніби ти — на морському березі. Дзижчать комахи. Легіт приносить з лугів сотні запахів. Заклопотано блукають удвох думка й почуття. Але перед очима — німа морська пустеля, яка не відгукується, й усе, що має значення на березі, губиться в одноманітному русі безкрайого видовища. Аґаті спало на думку, що всі справжні натюрморти («тихі життя») можуть навіювати цей щасливий, невситимий смуток. Що довше на них задивляєшся, то стає очевидніше: зображені на них предмети немовби лежать на строкатому березі життя, і в очах у них застигло щось небачено-дивовижне, а мову їм відібрало.

Цього разу Ульріх відповів іншими словами:

— По суті, всі натюрморти показують світ на шостий день після його сотворіння, коли Бог і світ були ще сам на сам, без людини! — І, помітивши в очах усміхненої сестри запитання, додав: — Суто по-людському вони викликають, мабуть, ревнощі, таємничу цікавість і журбу!

Це був «експромт» і навіть не найгірший; Ульріх подумав про це невдоволено, бо не любив таких несподіваних думок, котрі нагадували обточені на токарному верстаті й нашвидкуруч позолочені кулі. Але не спробував він і поправитись, та й сестра нічого не перепитала. Бо досить відверто висловитись про жахливе мистецтво натюрморту, цього «тихого життя», обом не давала його дивна подібність до їхнього власного життя.

Ця подібність відігравала в ньому велику роль. Нема потреби докладно повторювати все, що сягало своїм корінням у спільні спогади дитинства, а після їхньої зустрічі знов прокинулося й відтоді всім враженням і більшості розмов надавало якогось дивного відтінку, але не можна змовчати й про те, що в усьому цьому завжди відчувався своєрідний дурманний подих отого «мертвого життя». Тому вони мимоволі, не маючи на оці нічого певного, чим можна було б керуватися, звертали свою допитливість до всього, що могло бути спорідненим із суттю натюрморту; тож і виник такий чи приблизно такий діалог, який, мов коловорот, ще раз напружив і наново прокрутив подальшу їхню розмову.

Людина, змушена благати про щось перед незворушним образом, який ніколи не дає відповіді, — така людина поринає в дурман розпачу, аґресії або приниження. Але як же зворушливо й невимовно прекрасніше впасти навколішки перед застиглим образом, в якому життя згасло кілька годин тому, лишивши на ньому відблиск, як його лишає призахідне сонце!

Цей другий приклад — досить банальний відбиток почуття, якщо так можна назвати що-небудь узагалі! Світ веде мову про священність і гідність смерти; сотні, якщо не тисячі, років лунає поетичний мотив коханої в домовині; з ним споріднена ціла поезія смерти, поезія надзвичайно лірична. У цьому є, мабуть, якесь хлоп’яцтво. Хто уявляє собі, що смерть дарує йому найшляхетні-шу з коханих? Той, у кого нема мужности чи змоги мати живу!