Unknown - Book.indd

далі стоїть поруч, дивиться на мене й ніяково, безтурботно посміха-

ється. Раптово мені повернувся дар чути, адже весь цей час я чув тіль-

ки, як моє серце шалено вистукує всередині мене, і ось я почув, що

вона говорить до мене, цей голос, він був таким, ніби й справді йшов

зсередини мене, я не цілком ще міг зрозуміти що саме вона каже, мені

навіть здалося, що вона говорить давньогрецькою чи шумерською,

аж ні, вона казала до мене українською, просила вибачити її за такий

необачний напад згори, падіння, вона кепкувала з мене! Я заледве

видушив з себе якісь звуки згоди і скривився в огидній усмішці, все в

мені завмерло, я почувався жахливо невпевнено, як третьокласник, і

вона, здається це відчула, думаю, що з першої секунди вона усвідоми-

ла всю повноту своєї влади наді мною.

Потім щось відбулося, я був у такому, сказати б, метафізичному

стані, що не до кінця розумів як розвиваються події, але ми вже йшли

до університету, власне, вже підходили до нього, а вона тримала мене

за лікоть і дріботіла маленькими кроками поряд зі мною. Коли ми

ступили на подвір’я університету, мені здавалося, що всі навколо

тільки на нас і дивляться, погляду відвести не можуть, зачаровані її

красою! Параноя! А вона й далі тримала мене під руку, а я далі чувся

невпевненим ідіотом, і ми зайшли до холу, ввійшли до ліфту і вияви-

лося, що обом нам на четвертий поверх. А на цьому поверсі був тіль-

ки філфак, все! Чи могло це значити, що вона студентка? Аспірантка?

71

Але як я міг її не помітити раніше? Може, вона просто прийшла ко-

гось навідати?

З тих роздумів мене вирвало її волосся, вона зняла беретик і впев-

неним рухом, розкочуючи голову з боку в бік – ну ви ж знаєте як

це роблять жінки!, – вивільнила пахучу хмару волосся, темнокашта-

нового з червонуватим відтінком, котре ледь прикривало їй вуха.

Двері ліфту відчинилися, вона вийшла, ще раз повернулася до мене,

витягла свою долоньку з рукавичок, протягнула руку й сказала: «На-

талка. Мене звуть Наталка. І ще раз вибачте мене за несподіваний

напад». Я прошамкотів щось незроміле у відповідь, кашлянув і на-

звав своє ім’я, потис їй руку (чому ж не поцілував, телепень?), вона

ще раз посміхнулася і зникла в коридорі. Вже не пам’ятаю, як я тоді

відмучив ту консультацію зі студентами, але вже точно, що вона була

дуже короткою, бо мене тягнуло до тієї жінки з таким прекрасним

іменем – Наталка!– і якнайшвидше хотілося вибігти з цієї аудиторії,

бігти коридором, відчиняючи кожні двері й жадібно вдивлятися у

всі кабінети, намагаючись знайти її очі. Зрештою, так я й зробив. До

самісінького вечора я блукав тим філфаком, ніби безтурботно про-

гулюючись, і вдивлявся у всі вікна, шпарки в дверях, зайшов навіть

до жіночого туалету в надії, що вона там. Але її ніде вже не було. Ве-

чоріло, коридори спорожніли і з’явилися старі прибиральниці і я був

останнім, хто того дня покинув університет. Її не було ніде.

З того часу я почав ходити в університет постійно, а не тільки згід-

но свого робочого розкладу. Я швендяв коридорами філфаку, забігав

до кав’ярні, нервово приглядався вглиб все того ж жіночого туалету,

коли хтось відчиняв туди двері і входив чи виходив, я зненацька на

перервах заходив у студентські аудиторії і напружено її виглядав, на-

відувався в кабінети колег із інших кафедр, бавлячись якоюсь дур-

нуватою розмовою, але її більше ніде не було. Дійшло до того, що я

почав приходити до університету навіть в неділю, коли якісь пари чи

консультацію мали студенти заочної форми навчання. Тоді мені теж

не щасливилося її знайти.

Все змінилося за місяць, вже після різдвяних свят. Була середина

січня, перший день нового семестру, я ввійшов у незвично залюдне-

ний коридор факультету, швидким кроком йшов до кафедри, раз у

раз відповідаючи на привітання, і вже біля самих дверей мій погляд

72

вихопив синє пальто серед натовпу. Сумнівів не було жодних – це

була вона, Наталка, її силует, її коротенька зачіска, її хода. Я мільйо-

ни разів за той місяць уявляв собі хвилину, коли її побачу, розігру-

вав сотні ситуацій, підбирав слова, жести, але знову оторопів, немов

окропом облитий чи в кригу закутий, не знаючи що робити. А її си-

лует танув і танув в глибині тьмяного коридору, наче остання надія,

я вхопився за нього поглядом, як моряк, котрий по місяцях блукань