Unknown - Book.indd

точках планети, всі вони однотипні, зовсім не оригінальні і навіть бо-

дай на йоту не романтичні. Власне тому я й не хотів розповідати про

65

це. Моя історія не така цікава, як ви б могли прочитати в книжках

чи вигадати самі. До того ж щоразу, згадуючи її, мені стає трохи сум-

но, так, саме сумно, бо біль і страждання я вже пережив.. Навіть не

впевнений, що в моєму віці ще можна вповні переживати ці відчуття.

Історії кохання – вони такі банальні, і самі ви ще переживете не одну

таку!

Отож, мені було, скажімо, двадцять три роки і я працював науко-

вим співробітником при кафедрі української літератури університету

в Ужгороді. Всі мої мрії тоді товклися навколо того, щоб стати профе-

сором, в моєму тодішньому уявленні це був шалено романтичний об-

раз. Зараз, з висоти прожитих років, я іронічно на все це дивлюся, але

тоді, молодим, я вірив в цей образ і безмежно прагнув у нього вжи-

тися. Найкумедніше те, що значною мірою ті мої мрії були пов’язані з

бородою. Так, з бородою, вам не причулося. Справа в тому, що в моє-

му розумінні (а мені – не забуваймо! – було о тій порі всього лише 23

роки!) кожен нормальний професор мав мати бороду чи то таку собі

інтелігентську борідку. На той час борода в мене не росла зовсім і я,

молодий невіглас, думав, що як тільки отримаю звання професора,

борода з’явиться і життя буде якимось оптимістичнішим. Ось таким

легеньким помахом чарівної палички – в момент отримання звання в

мене мала з’явитися борода. І тоді б я був цілком задоволений собою,

моє уявлення про своє майбутнє збіглося б з реальністю. Дозволю

собі зауважити, що потім, років так за п’ятнадцять, коли я таки отри-

мав звання професора, а ще через десять став академіком, жодного

бажання відпускати бороду в мене так і не з’явилося і, як можете по-

бачити зараз, бороди я так і не відпускаю, хоч вже ніби й змогу маю.

Як на мене, це страшенно кумедно! Ось так молодість уявляє свою

старість, а вона ж зовсім інша! Але, здається, я відхиляюся від теми.

Робота моя в той час полягала в тому, що я нишпорив бібліотеками,

вичитував старезні журнали, робив собі виписки до товстого зоши-

та, відвідував якісь досить нудні наукові конференції, раз на тиждень

чергував на кафедрі, вів практичні заняття для груп першого, друго-

го і третього курсів, помалу складав собі матеріал для дисертації, а

вечорами читав книжки і пробував складати вірші. О Боже, я справді

тоді хотів бути поетом! Думаю, що це від постійного копирсання в

літературі, у всіх тих міріадах запилених книжок, які довгими рядами

66

громадилися в університетській бібліотеці й до яких Марія Василівна,

наша бібліотекарка, вічна їй пам’ять, мене час від часу пускала. Яка ж

це була розкіш! Мене було допущено у святая святих для мене – вели-

чезну бібліотеку університету, де я сам був королем і хазяїном, я міг

проводити рукою по корінцях книжок, міг стирати з них пил, знімати

їх з полиць і переглядати, здогадуватися якою ж саме мовою вони на-

писані, силкувався вгадати значення деяких слів, потім переходив до

інших книжок, блукав між безкінечними лабіринтами полиць і сто-

сами книг на підлозі, я був навіть чимось схожий на персонажа рома-

ну популярного в той час Умберто Еко, ви вже його не знаєте, був та-

кий письменник, італійський, він теж зачудуваними очима дивився

на світ книжок; отже, я цілі години просиджував у бібліотеці, часто

навіть без якоїсь певної мети, мені просто було цікаво щоразу диву-

ватися своєму вибору. Одна з тих звичок у мене збереглася й досі: за-

вжди, беручи до рук якусь книгу, я відкриваю її й на першій сторінці

вдивляюся в рік і місце видання, уявляю друкарню, в якій вона ви-

друкувана і довгий ланцюг рук, через який ця книжка пройшла, аби

нарешті потрапити до мене. В цьому є щось маніакальне, мені теж

так здається. Тоді, в ті далекі роки, панувала якась гаряча дискусія

про майбутнє книжки як такої, більшість чомусь вважала, що книгу

витіснить щось нове, цифрове, електронне, невідомо яке, – аж ні, як

бачимо зараз, книга таки пережила і ті розмови, і найзапекліших дис-

кутантів. Але в розпал тих, до певної міри апокаліптичних, дискусій

я уявляв себе останнім захисником і господарем книжок, я був палко

у всіх них закоханий, якщо це доречне й зрозуміле висловлювання.

В той час бібліотека, а також книжкові магазини, букіністичні ятки,