Unknown - Book.indd

го неба, ним пахла бруківка під ожеледицею і сама ожеледиця, тем-

на й потворна будівля університету, котра виростала десь нагорі й

зникала за пеленою снігу, теж пахла цим запахом, будь-яка автівка,

яка заїздила на цю вулицю, миттєво ставала пахучою, як розрізане

навпіл яблуко, книжки в моєму пакунку, кожна їхня сторінка, літера

і навіть кома пахли нею, небо пахло нею, повітря зникло повністю,

ніби його ніколи й не існувало, враз ставши тим запахом. І я йшов за

ним, за цим запахом, за цим синім силуетом поміж грудневої снігової

заметілі.

Чи знаєте ви що це таке – йти за жінкою?! Йти сторожко, наче

гірською небезпечною стежкою, тримаючись на певній відстані, аби

вона не помітила, що за нею стежать? Боятися пришвидшити крок і

обігнати її, щоб потім ніяково озирнутися і заглянути їй просто в об-

личчя? Цілувати поглядом кожен її крок, кожен вигин її тіла, кожну

волосинку, яка так невимушено виглядає з-під беретки, теплі руки,

дбайливо сховані в шкіряні рукавички? Чи знаєте ви це відчуття?

69

Коли мимоволі боїшся, що вона зараз поверне голову й побачить тебе

у всій твоїй нікчемності – з червоними вухами й носом, з пакетом

книжок під рукою, зі скоцюрбленими від холоду руками в кишенях

пальто, зі зляканим поглядом, з порепаними на морозі губами, з яко-

юсь ідіотською зачіскою, в якихось безглуздих брюках, словом, тебе,

у всій повноті недосконалого, непривабливого, негероїчного й неро-

мантичного! І ти йдеш за нею й одночасно хочеш побачити її облич-

чя, але й смертельно боїшся цього, а тим часом уява, як мороз на склі,

вже малює тобі дивовижні візерунки того, як ви разом, тримаючись

за руки, йдете крізь цю заметіль, і ти з усією своєю ніжністю стиска-

єш її руку, аби бодай трохи зігріти, аж зненацька вона зупиняється,

заплющує очі, на довгі вії її летять сніжинки, вона тягнеться до тебе

губами й цілує, і хоч обличчя ваші, губи холодні, але теплішого по-

цілунку уявити неможливо. Ось так я йшов за нею і в голові мені

крутилися такі дурнуваті мрії, я дивився на неї, забуваючи про все

на світі і бажаючи, всім своїм єством прагнучи тільки одного – аби

ця дорога до університету не закінчувалася ніколи, аби петляла між

хурделицями, як гірська річка, і кінця-краю їй не було.

І раптом сталося неймовірне. Ви не повірите, але вона, ця жінка,

це марево, видиво впала мені просто в обійми! Ні, я не перебільшую

і зовсім не намагаюся ввести вас в оману, просто з того неймовірного

в’язива моїх мрій мене було нахабно й різко викинуто у світ реальний,

холодний, на ту вулицю, котра, якщо мені пам’ять не зраджує, нази-

валася Кошицькою, серед зиму й мороз. Я вже казав, здається, що та

вулиця стрімко підіймається догори, а було страшенно слизько, і ось

моя дама, за якою я йшов, як тінь, як песик, кумедно послизнулася і за

якусь мить з розгону гепнулася мені прямісінько в обійми! Ах! Якусь

мить я намагався втриматися на ногах, чудернацьки вихиляючись і

хапаючись руками за повітря, але все ж не втримався і врешті обоє

ми опинилися на землі. Хм, до того ж вона на мені! Більшого сорому

я не переживав ніколи! Той, хто йшов позаду і мріяв про лицарство

й подвиги, зараз лежав на засніженій бруківці, як повалений ідол, як

вигнаний з раю янгол! Думаю, що від того сорому я почервонів дуж-

че, ніж від тріскучого морозу, весь налився червоною фарбою, до кін-

чиків волосся на маківці, до носів черевиків, до останніх сторінок в

книжках, які розсипалися на снігу, як новорічні подарунки.

70Це тривало всього кілька секунд, вона почала вовтузитися на мені

і невдовзі змогла піднятися на ноги, а тоді глянула мені просто в очі

й подала руку, запрошуючи піднятися. Боже, яка ганьба! Я був собі

схожим на пораненого солдата, якого не добили на війні і він з соро-

мом повертається додому: покалічений, хворий, слабкий.

Але той погляд! Погляд! Вона дивилася на мене, а я завмирав і не

дихав, і немає таких слів, щоб описати її очі. Тобто є, звісно, такі сло-

ва, але вони – тільки бліда тінь тої повені, якою були її очі – карі,

небесно карі, виразні,великі, добрі, як у коня й чуттєві, і раз у раз їх

сповивала пелена повік, оперезаних чорними віями; вона кліпала і в

ті мізерні мілісекунди, коли це відбувалося, я почувався, як в’язень,

перед яким зачиняють двері його камери, з якої він вже ніколи не ви-

йде...

Я підвівся, позбирав книжки і коли підвів голову, побачив, що вона