Unknown - Book.indd

залишається нерухомо там лежати.

Від шоку я ледь можу перевести подих – все відбулося на моїх очах

впродовж якоїсь секунди, я підіймаю слухавку, дзвоню в швидку, але

в цей момент перед очима вже стоїть застиглий кадр фотографії з ви-

ставки, і я в невимовному розпачі прокидаюся.

СОН ТРЕТІЙ

Минуло вже сім хвилин з того часу, як я викликав швидку. Люся,

моя дружина, ніяк не могла заспокоїтися і постійно на мене кри-

чала, я ж не знав куди подіти руки і до чого, властиво, застосувати

свою несамовиту енергію. У Людмили зійшли води, от-от мали по-

чатися пологи, а карети (ого, як воно романтично звучить!) швид-

кої допомоги все не було й не було. Не знаючи, куди себе подіти, я

спочатку забіг у кухню, але нічого там не знайшов, бо нічого й не

шукав, потім метеором прошмигнув через всю квартиру і врешті

знову зупинився біля дружини. Добре, що ми відвезли до бабусі

нашу маленьку донечку, а то зараз в хаті взагалі можна подумати,

що пронісся дужий смерч, який все розкидав, дещо розбив, і знайти

35

щось, навіть дитину, в такому розгардіяші було б ой як важко!

Доню звати Даринкою, їй чотири рочки. Людмила важко її вино-

шувала, зрештою, їй зробили кесарів розтин, і лише це допомогло

врятувати немовля.

Зараз Люда сиділа на невеличкому стільчику в коридорі квартири,

вона була червоною, розпашілою, очі від болю й страху видавалися

невимовно великими, а живіт, який вона тримала обома руками, був

схожим на велетенський футбольний м’яч, і шрам від кесаревого роз-

тину розтягнувся настільки, що мене опанувало оманливе відчуття,

що зараз живіт трісне по швах і всю квартиру, весь будинок, всю нашу

рідну Жмеринку заллє величезний, нескінченний Всесвітній потоп.

Я спробував гарячково надягнути на ноги дружині кросівки, але

вона, боляче гепнувши мене ногою по руці, закричала: «Придурок,

ти мені ще танковий шолом на голову вдягни! Тапки давай, тапки,

скотино!».

Від такої любові я й геть втратив всі рештки спокою, нервово ще

раз подзвонив у швидку, де мені відповіли, що машина вже дві хви-

лини чекає під під’їздом.

Далі все відбувалося, наче в тумані – швидка мчала з нами до лі-

карні, дружина голосно вдихала й видихала повітря, далі – ноші,

лікарняний коридор, двері до пологової кімнати, які з гуркотом за-

чинилися прямо переді мною. Людмила за стіною голосно кричала,

я того стерпіти не міг, вибіг на вулицю, пробував закурити, але при-

палював цигарку з боку фільтра, тож довелося її викинути, смачно

сплюнути і запалювати наступну сигарету, я навіть не міг допетрати,

що ж можна робити в такій ситуації, в голові лише крутилася й кру-

тилася фраза, щойно побачена на сигаретній пачці: «Куріння шкідли-

ве для вашого здоров’я».

Я стою під пологовим будинком, біля мене стоїть знайомий лікар,

з яким в школі разом сиділи за партою, він намагається мене бавити

анекдотами, та мені не до жартів, я курю цигарки одна за іншою, але

враз з криком «у тебе син», рвучко відкривається вікно на четверто-

му поверсі, зачепивши величенький горщик з квітами, і коли п’яти-

кілограмовому горщику залишається пролетіти всього якихось три

сантиметри до обличчя знайомого лікаря, я зажмурюю очі – мигцем

бачу застиглу фотографію з виставки – і прокидаюся.

36

УРОЧИСТЕ ВНЕСЕННЯ ФОТОГРАФІЇ

Нарешті настав час для того, аби відкрити карти і показати вам ту

фотографію, яка ніяк не йде мені з голови.

Тоді, того осіннього вечора 2008 року, на виставці фотохудожни-

ків я побачив знимку метр на метр. ЇЇ назва – «Очікування». Світлина

чорно-біла.

На фотографії довгий, погано освітлений коридор лікарні. Якщо

придивитись, стає зрозуміло, що це лікарня якоїсь пострадянської

країни – і визначити комплекс ознак цього майже неможливо, про-

сто одразу западає у вічі, що це совковий коридор совкової лікарні.

З обох сторін коридору – сяк-так притулені до стін ліжка й столи на

коліщатках. Коридор порожній, лише на передньому плані сидить

темна – помітно, що чоловіча, років так сорок-сорок п’ять – фігура, і

тримає голову в руках. Якийсь невимовний розпач і біль, або втома й

сонливість змусили людину у важкій задумі опустити голову, взяти її

у великі долоні. Я не впізнаю нічого на тій фотографії – ні коридору,

ні того тьмяного світла, ані ліжок зі столами. Але що змушує мене так

пильно вдивлятися в фотографію?